Джозеф Конрад - Ностромо. Приморське сказання

Утім, він цієї справедливості не заперечував. Казав, що на неї потрібне терпіння. Хоча й не любив він священників і ані ногою не потикáвся до церкви з жодного приводу, однак вірив у Бога. Та й хіба ж не було відозв проти тиранів, звернених до народів в ім’я Бога і свободи?

— Бог для чоловіків — релігія для жінок, — бурмотів він часом.

На Сицилії один англієць, який звідкілясь узявся в Палермо після того, як усіх мешканців міста евакуювала королівська армія, дав йому Біблію італійською — видання Британського та іноземного біблійного товариства, оправлену в темну шкіру. У періоди політичних негараздів, у часи затишшя, коли революціонери не видавали прокламацій, Джорджо заробляв на життя першою-ліпшою роботою: був моряком, чорноробом на верфях у Ґенуї, одного разу — робітником на фермі в горах над Спецією, а на дозвіллі вивчав цей товстий фоліант. Брав її з собою в бій. Тепер це було його єдине читво, і, щоб не розлучатися з ним (шрифт був дрібний), він погодився прийняти в дар від сеньйори Емілії Ґулд, дружини того англійця, який управляв срібною копальнею в горах за три ліги від міста, окуляри у срібній оправі. У Сулако це була єдина англійка.

Джорджо Віола неабияк зважав на думку англійців. Цьому почуттю, яке зародилось на полях брані в Уругваї, було щонайменше сорок років. Кілька англійців пролило в Америці кров за свободу, а першого, з яким познайомився особисто, він пам’ятав під ім’ям Семюел: під час славетної облоги Монтевідео той командував негритянським загоном у військах Ґарібальді й героїчно загинув разом зі своїми неграми на переправі через Бояну. Він, Джорджо, дослужився до звання хорунжого (альфереса) і готував для того генерала їжу. Згодом, в Італії, він — уже у званні лейтенанта — їздив зі штабом генерала і далі готував для нього. У Ломбардії готував для нього протягом усієї кампанії, на марші до Рима, у Кампаньї, ловив йому на м’ясо биків за допомогою ласó — по-американському; зазнав поранення під час оборони Римської республіки, разом із генералом був серед тих чотирьох утікачів, які перенесли бездиханне тіло генералової дружини з лісу до селянської хати, де вона й померла, виснажена злигоднями того жахливого відступу. Він пережив ті лихі часи й супроводжував свого генерала у Палермо, коли неаполітанські снаряди гатили із зáмку по місту. Готував для нього і на полі під Вольтурно після цілоденного бою. І всюди він бачив на передньому фланзі визвольної армії англійців. Шанував їхню націю за те, що вони любили Ґарібальді. Подейкували, що навіть їхні графині та принцеси цілували генералові руки в Лондоні. Він цілком у це вірив, бо то була шляхетна нація і той муж був святий. Досить було лише раз глянути йому в лице, щоб побачити в ньому божественну силу віри і велике милосердя до всіх убогих, стражденних і пригноблених у цьому світі.

Дух самозречення, простої відданості величній ідеї гуманізму, який надихав помисли і настрої того революційного часу, залишив на Джорджо свій карб — свого роду сувору зневагу до будь-якої особистої вигоди. Цей чоловік, який, за підозрами суспільних низів Сулако, закопав у власній кухні скарб, усе своє життя гребував грошима. Вожді його юності жили у злиднях і помирали у злиднях. У душі він звик не зважати на завтра. Почасти це було спричинене тим, що в його житті не бракувало хвилювань, пригод і шалених битв. Але передусім це було з принципу. Це не нагадувало безтурботність кондотьєра, це було пуританство у поведінці, породжене суворою ревністю, як і пуританство в релігії.

Ця сувора відданість ідеї кинула тінь на старість Джорджо. Кинула тінь, бо ідея начебто провалилася. Забагато королів та імператорів ще розкошувало в цьому світі, що його Бог призначив для народу. Джорджо журився через свою простодушність. Хоча й завжди готовий допомагати землякам і дуже шанований емігрантами-італійцями скрізь, де не жив (у своєму вигнанні, як він це називав), — він здавав собі справу, що вони геть не переймаються кривдами пригноблених націй. Вони охоче слухали його розповіді про війну, але ніби запитували самих себе, що зрештою він з цього дістав. Вони не бачили нічого.

— Ми нічого не хотіли, ми терпіли заради любові до всього людства! — часом викрикував він розлючено, і слухачів вражав його могутній голос, полум’яні очі, сива грива, якою він трусив, та брунатна жилава рука, якою він вказував угору, ніби закликаючи у свідки небеса. А після того як старий раптом замовкав, різко хитнувши головою і зробивши рукою жест, який чітко означав: «Але яка користь від розбалакування з вами?» — вони легенько штовхали одне одного ліктями. Старий Джорджо мав енергію почуттів, силу переконання, те, що вони називали terribilita [39] Terribilità (іт.) — жах. : «старий лев» — зазвичай казали вони про нього. Якийсь незначний привід, випадкове слово спонукали його виголошувати промови перед італійськими рибалками на бéрезі в Макдональдо, у маленькій крамничці, яку він тримав згодом (у Вальпараїсо), перед покупцями-земляками, а вечорами, ні з того ні з сього, — в їдальні у бічній частині «кази» Віол (інша частина була відведена англійським інженерам) перед обраною клієнтурою з-поміж машиністів та бригадирів залізничного депо.