Джозеф Киплинг - Кім

— Там слід відобразити все, що ти бачив, із чим стикався і про що думав. Пиши так, наче ти джанг-і-лат [139] Джанг-і-лат — головнокомандувач, від перс. джангі — військовий, і англ. лорд. сагиб і прийшов сюди потайки з величезною армією, готовою до війни.

— Наскільки величезна армія?

— О, півлакха [140] Лакх — інд. сто тисяч. людей.

— Дурня! Пам’ятаєш, як мало криниць у пустелі і які вони погані? Сюди не добереться і тисячі людей, яких палить спрага.

— Ото й напиши про це все: де старі дірки у стінах, де можна нарубати дров, яка вдача і поведінка у місцевого князя. Я тут залишуся, доки не розпродам усіх коней. Винайму кімнату біля воріт, а ти будеш у мене рахівником. Там добрий замок на дверях.

Звіт, написаний упізнаваним каліграфічним почерком учня школи святого Ксав’є, і карта, помальована жовтим і брунатним лаком, усього кілька років тому ще перебували на зберіганні (якийсь недбалий клерк підшив те все до чернетки другого знімання Сейстану в секторі Е), але тепер написані олівцем слова вже навряд чи можна розібрати. Кім, пітніючи при олійній лампі, перекладав те все Магбубові на другий день їхнього зворотного шляху.

Патан встав і нахилився над своїми барвистими сідельними сумками.

— Я знав, що ти заслужиш на почесне вбрання, і приготував його заздалегідь, — усміхаючись, мовив він. — Якби я був еміром Афганістану (а колись, може, ми це й побачимо), я наповнив би твої уста золотом.

Він урочисто поклав одяг Кімові до ніг. Там була вишита золотом пешаварська конічна шапочка для тюрбану і довга чалма з широкою золотою бахромою на кінцях, делійська вишита камізелька, яку надягають поверх молочно-білої шовкової сорочки, просторої та вільної, і застібають із правого боку; зелені шаровари на подвійному шовковому шнуркові, та ще на додачу капці з російської шкіри дивовижного запаху, із задерикувато вигнутими носаками.

— Одягати обнови у середу вранці — щаслива прикмета! — врочисто виголосив Магбуб, — але нам слід пам’ятати про лихих людей у цьому світі. Так!

Поверх осяйних шатів, від яких Кімові дух перехоплювало, він поклав нікелевий автоматичний револьвер калібру 450, інкрустований перламутром.

— Я міркував, чи не взяти тобі менший калібр, але подумав, що цей заряджається набоями державного зразка. Їх завжди легко дістати, особливо по той бік Кордону. Устань і дай мені на тебе глянути. — Він ляснув Кіма по плечі. — Хай ніколи не знатимеш втоми, патан! О, серця, які будуть розбиті! О, ці очі, що дивляться скоса з-під вій!

Кім покрутився, виструнчив носаки, випростався і мимохіть торкнувся обличчя там, де почали засіватися вуса. Тоді він нахилився до Магбубових ніг, щоб погладити їх легесеньким дотиком на знак своєї вдячності — переповнене почуттями серце не мало слів. Магбуб його випередив і міцно обійняв.

— Сину мій, — мовив він, — хіба нам потрібні слова? Але хіба ж ця маленька рушниця не чудова? Усі шість патронів вилітають за одним натиском. Її треба носити на голому тілі, так вона ніби змащується. Ніколи не клади її деінде, і дай Боже, ти з неї колись застрелиш чоловіка.

— Гай-май, — сумовито сказав Кім, — коли сагиб застрелить людину, то його повісять у в’язниці.

— Правда, але зроби крок через Кордон — і там уже люди мудріші. Забери револьвер, але заряди спершу. На що треба негодована зброя?

— Коли я повернуся до мадріси, мені доведеться його повернути. Там заборонені маленькі рушниці. Ти його збережеш для мене?

— Сину, я втомився від тієї мадріси, де у людини забирають найкращі роки, щоб навчити її тому, чому можна навчитися лише на Шляху. Глупоті сагибів немає ні кінця, ні краю. Нічого. Може, твій звіт порятує тебе від подальшого ув’язнення, а Бог — він знає, що нам потрібно все більше і більше людей для Гри.

Вони рухалися, зав’язавши обличчя від піщаного вітру, через солоні піски до Джадпура, де Магбуб зі своїм гарненьким племінником Хабіб-аллою добре торгували, а засмучений Кім у європейському вбранні, з якого вже виріс, вирушив другим класом до школи святого Ксав’є. Через три тижні полковник Крейтон, прицінюючись до ритуальних кинджалів у Ларгановій крамниці, зустрівся з відкритим бунтом Магбуба. Ларган-сагиб був у ролі прихованого підкріплення.

— Поні навчений… готовий… загнузданий і об’їжджений, сагибе! Відтепер із кожним днем він втрачатиме свої навички, якщо його займати витребеньками. Киньте йому повід на спину і відпустіть, — сказав коняр, — він нам потрібен.