Джозеф Киплинг - Кім

Кім розпалився. Гра нагадала йому передачу листів, коли заради кількох пайсів [55] Пайс — дрібна монета, 1/64 рупії. він робив вигляд, що знає більше, ніж насправді. Але тепер він грав задля важливіших речей — азарту і відчуття влади. Він вдихнув глибше і продовжив:

— Старий, дай ти мені знак. Хіба підлеглі можуть наказувати виступати восьми тисячам червоних мундирів, та ще й із гарматами?

— Ні, — відповів старий, і знову так, ніби вони з Кімом були рівні.

— А ти знаєш, хто він — Той, хто віддає наказ?

— Я бачив його.

— А впізнав би знову?

— Я знаю його відтоді, як він був лейтенантом в Топхані [артилерії].

— Високий чоловік. Високий чоловік із чорним волоссям, який ходить отак?

Кім зробив кілька кроків жорсткою, дерев’яною ходою.

— Ая! Але це будь-хто міг бачити.

Натовп затамував подих іще від початку їхньої розмови.

— Це правда, — сказав Кім. — Але я скажу більше. Подивіться сюди. По-перше, високий чоловік ходить отак. Тоді він міркує отак, — Кім провів пальцем собі по лобі та вниз, до кута щелепи. — А тоді отак пересмикує пальці. А тоді пхає собі капелюха під ліву пахву.

Кім показав рух і стояв, як лелека.

Старий охнув і вражено замовк, а натовп здригнувся.

— Так, так, так. Але що він робить, коли збирається віддати наказ?

— Він потирає шкіру на потилиці — отак. Тоді опускає один палець на стіл, і трохи чмихає носом, отак. А потім він каже так: «Звільнити такий-то полк. Викликати такі-то гармати».

Старий підвівся, завмер і віддав честь.

— Утім, — Кім перекладав місцевою говіркою слова, які він чув у гардеробній в Амбалі. — Утім, говорив він, ми повинні були зробити це давно. Це не війна, це каральна операція. Пффф!

— Досить. Я вірю. Я бачив його таким у диму боїв. Бачив і чув. Це він!

— Я не бачив диму, — Кімів голос уподібнився до наспівного бурмотіння ворожки з узбіччя. — Я бачив це в темряві. Спершу прийшов чоловік, щоби внести ясність. Потім вершники. Потім він стояв у колі світла. Далі все було, як я вже сказав. Старий, я говорив правду?

— Так, це він. Я вже не маю жодних сумнівів, що це він.

Натовп зробив довгий, тремкий вдих, дивлячись поперемінно то на старого, який досі пильно слухав, то на обдертого Кіма у багряних сутінках.

— Чи ж я не казав, чи ж я не казав, що він із іншого світу!? — гордо вигукнув Лама. — Він Друг Усього Світу. Він Друг Зірок!

— Принаймні, нас це не стосується, — вигукнув чоловік. — О ти, молодий провіснику, який має дар завжди при собі, у мене є корова з червоно-чорними плямами. Може, вона сестра твого Бика, звідки я знаю…

— Хіба мене це обходить? — сказав Кім. — Мої Зірки не мають діла до твоєї худоби.

— Ні, але вона дуже хвора, — втрутилася жінка. — Скажи мені, чи вона оклигає?

Якби Кім був звичайним хлопчиком, він би продовжив гру; але не можна тринадцять років прожити в Лагорі, знати всіх факірів із боку воріт Таксалі, і не знати при цьому людської природи.

Жрець збоку подивився на хлопчика трохи вороже і гірко всміхнувся.

— Хіба немає жерця на селі? Я ж наче бачив одного великого жерця саме зараз! — вигукнув Кім.

— Ая… — почала жінка.

— Але ти і твій чоловік сподівалися вилікувати корову, вилікувати за жменьку дякую.

Постріл влучив: то була пара визнаних у селі скупердяїв.

— Це недобре — дурити храми. Віддайте телятко власному жерцеві, і, якщо боги ваші не розгнівалися назавжди, корова дасть молока протягом місяця.

— А ти майстер до жебрів, — схвально промуркотів жрець. — І мастак із сорокарічним досвідом не втнув би краще. Звісно, це ти збагатив старого?

— Трохи борошна, трохи вершкового масла і жменька кардамону, — відповів Кім, спалахнувши від похвали, але все ще обережно. — Хіба з цього розбагатієш? І ти ж бачиш, що він божевільний. Але принаймні, з ним я вивчаю дорогу.

Він знав, як поводилися і говорили між собою факіри при воротах Таксалі, і скопіював кожну інтонацію їхніх безсовісних учнів.

— Його пошук — це правда чи машкара? Це може бути й скарб.

— Та він із глузду з’їхав сто разів. Ото й усе, що там є.

Тут підскочив старий солдат і запитав, чи не погодиться Кім у нього переночувати. Жрець радив йому погодитися, але наполягав на тому, що честь розважати Ламу належить храмові, на що Лама простодушно усміхнувся. Кім перевів погляд з одного на другого і зробив власні висновки.

— Де гроші? — прошепотів він, відкликавши старого у темряву.

— У мене на грудях. Де ж іще?

— Віддай мені. Тихо і швидко віддай мені.