Джозеф Киплинг - Кім

— Але чому? Тут немає квитка, щоб купити.

— Я тобі чела, чи ні? Хіба я не бережу твої старі ноги по шляхах? Віддай мені гроші, та на світанку я поверну їх тобі.

Він запхав руку Ламі за пазуху і витяг гаманець.

— Ну так, то й так, — покивав головою старий, — це великий і жахливий світ. Я ніколи не знав, що у ньому живе так багато людей.

Наступного ранку жрець був у дуже поганому настрої, а Лама здавався цілком щасливим. Кім же провів цікавезний вечір зі старим, який дістав кавалерійський меч і, вклавши його на сухі коліна, розповідав про Повстання і про молодих капітанів, які вже тридцять років лежали у могилах, аж поки Кім не заснув.

— Звичайно, повітря в цій країні добре, — сказав Лама. — Я сплю сторожко, як і всі старі люди, але від учорашнього вечора проспав, як убитий, аж доки геть розвидніло. Я й досі трохи причмелений.

— Випий гарячого молока, — сказав Кім, який не раз виручав такими засобами знайомих курців опіуму. — Настав час знову вийти на дорогу.

— Довга дорога, що перетинає всі річки Гінду, — весело сказав Лама. — Ходімо. Але як ти думаєш, чело, віддячити б нам цим людям, особливо жерцеві, за їхню велику доброту? Вони справді добрі, хоч і парасти [язичники], але, може, в інших життях вони здобудуть просвітлення. Дати рупію на храм? Там усередині всього лише каменюка, пофарбована у червоне, але ми маємо розпізнавати доброту людського серця.

— Святий чоловіче, ти коли-небудь подорожував наодинці? — Кім глипнув зненацька гостро, як одна з тих індійських ворон, що клопочуться по полях.

— Звісно, дитино: від Кулу до Патханкота, де помер мій перший чела. Коли люди були добрі до нас, ми їх обдаровували, і всі люди у Горах добре до нас ставилися.

— У Гінді все інакше, — сухо відказав Кім. — Їхні боги багаторукі й зловорожі. Облиш їх.

— Я тебе трохи проведу, Друже Всього Світу, тебе і твого жовтого чоловічка, — сказав старий солдат, трюхикаючи на худющому клишоногому поні сільською вулицею у ранковій імлі. — Минулої ночі фонтани пам’яті так розворушили моє висохле серце, що це було як благословення для мене. Справді, пахне війною на кордоні. Я чую цей запах. Дивись! Я узяв свій меч.

Він сидів, цибатий, на малій тваринці, з великим мечем при боці, тримав руку на руків’ї та люто вдивлявся уздовж полів ген на північ.

— Скажи мені знову, як він показав у твоєму видінні? Ходи сідай позаду мене. Тварина повезе обох.

— Я учень цього святого, — сказав Кім, коли вони остаточно вийшли за сільські ворота. Жителі, здавалося, майже шкодували, що гості вже йдуть, але прощання жерця було холодним і відстороненим. Він витратив дрібку опіуму на людину, яка зовсім не мала грошей.

— Добре сказано. Я не звик до святих людей, але повага — це завжди добре. Немає тепер ніякої поваги, навіть тоді, коли комісар-сагиб приходив до мене. Але чому той, чия зірка веде його до війни, має йти за святою людиною?

— Але ж він святий, — щиро сказав Кім. — Справді, і в розмовах, і у вчинках — святий. Він не схожий на інших. Я ніколи такого не бачив. Ми не якісь ворожки, жонглери або жебраки.

— Ти-то ні, я ж бачу. Але я не знаю, що то за один з тобою. Хоча крокує він добре.

Перша ранкова свіжість спонукала Ламу йти сягнистими, мов верблюд, легкими кроками. Він поринув у медитацію, механічно клацаючи вервицею.

Розбита коліями сільська дорога вела їх, вигинаючись по рівнині між великими темно-зеленими манговими гаями. На сході танули в імлі обриси засніжених вершин Гімалаїв. Уся Індія працювала в полі: чувся скрип колодязних коліс, галайкання орачів і воронячий галас. Навіть поні ожив і мало не рушив учвал, коли Кім поклав руку на шкіряне стремено.

— Я шкодую, що не дав рупію на храм, — сказав Лама, діставшись до останньої, вісімдесят першої намистини у вервиці.

Старий солдат щось прогарчав собі у бороду, так що Лама вперше зауважив його присутність.

— Ти також шукаєш Річку? — обернувся і поспитав він.

— Зараз новий день, — пролунало у відповідь. — Що треба від річки, крім як напитися на захід сонця? Я прийшов, щоби показати тобі коротку дорогу до Великого Шляху.

— Я пам’ятатиму твою ласку, о доброзичливцю. Але навіщо меч?

Старий солдат зніяковів, як дитина, яку спіймали на уявній грі.

— Меч, — сказав він, тримаючи зброю. — О, це моя забаганка, моя стареча забаганка. Дійсно, є наказ від поліції, щоби жодна людина по всьому Гінді не носила зброї, але, — він повеселішав і ляснув долонею по ефесі, — усі довколишні констебелі мене знають.