Джозеф Киплинг - Кім

— Аллах милосердний! — розвеселився Кім, спираючись на лікоть. — Що за чудернацьке звірятко цей бабу! І цей чоловік ішов сам — якщо ішов — з пограбованими і розлюченими іноземцями!

— Оах, ц-це були дрібниці, після того, як вони перестали мене бити, але якби я втратив папери, це було б збіса серйозно. Магбуб мене замалим теж ледь не побив, і пішов на безкінечні перемовини з Ламою. Надалі я обмежуся етнографічними дослідженнями. А тепер прощавайте, містере О’Гара. Якщо покваплюся, то я встигаю на потяг о 4.25 до Амбали. Чудово буде, коли ми всі зберемося у Ларгана й обговоримо всю цю історію. Я доповім офіці-ійно, що Вам уже ліпше. Прощавайте, мій любий друже, і коли наступного разу будете у владі емоцій, будь ласка, не вживайте мусульманських висловів, маючи на собі тибетське вбрання.

Він двічі потиснув руки — бабу від маківки до кінчиків черевиків — і прочинив двері. Сонце осяяло його досі тріумфуюче лице — і він негайно перетворився знову на скромного травника з Дакки.

— Він їх пограбував, — думав Кім, забувши про власну участь у Грі. — Він обдурив їх. Він брехав їм, як бенгалець. Вони дали йому чіт [посвідчення]. Він сміявся з них, ризикуючи власним життям — я б до них ніколи не спустився після тих пістолетних пострілів — і потім він себе називає боягузом… І він боягуз. Мені треба повертатися назад у світ.

Спершу його ноги підгиналися, наче погані чубуки до люльки, а потік і порив напоєного сонцем повітря засліплювали його. Він присів навпочіпки під білою стіною і думки закрутилися довкола окремих ситуацій у довгій подорожі з ношами-дулі, нездужання Лами і тепер, коли подразник розмови зник, довкола власних жалощів до себе, яких він мав доволі, як і кожен хворий. Його змучений мозок сторонився усього зовнішнього, як обходить бочком шпори необ’їжджений кінь, якому вперше дали їх спробувати. Досить із нього, з головою досить того, що здобич із кілти тепер далеко… збув із рук… спекався. Він намагався думати про Ламу, міркувати, чому той упав у струмок, але обшир великого світу, що проглядав крізь ворота переднього подвір’я, відмітав убік зв’язні думки. Тоді він задивився поверх дерев і розлогих полів, де хатинки під стріхами з тростини ховалися серед хлібів — він дивився відстороненими очима, нездатний визначити розміри, пропорції і призначення речей, і видивлявся так зо півгодини. Увесь цей час він відчував, хоч і не міг пояснити словами, що душа його від’єднана від довколишнього світу, як зубчате коліщатко від механізму, точнісінько, як оте коліща від дешевого бігійського цукрового пресу, яке лежало у кутку. Вітерці обвівали його, папуги джерґотіли над ним, шуми заселеного будинку за спиною — сварки, накази і докори — товклися йому у мертві вуха.

— Я — Кім. Я — Кім. А хто такий Кім? — знову і знову питала його душа.

Йому не хотілося плакати — ще ніколи в житті він не почувався таким далеким від плачу — але раптом невимушені дурні сльози закрапали йому з носа і з майже фізично чутним клацанням він відчув, як коліщатка його буття знову приєднуються до зовнішнього світу. Речі, які за мить до цього марно проминали перед кришталиком його ока, набули належних пропорцій. Дороги були призначені для того, щоб по них ходити, будинки — щоб у них мешкати, худоба — щоб на ній їздити, поля — щоб на них вирощувати, а чоловіки та жінки — щоб спілкуватися. Усі вони були справжні й істинні, міцно стояли на ногах і були цілком зрозумілі — зліплені з такої самої глини, як і він, не більше й не менше. Він потрусився, наче собака з блохою у вусі, і вийшов за ворота. Сагиба, якій чиїсь пильні очі доповіли про його дії, мовила:

— Хай іде. Я своє зробила. Тепер Мати-Земля зробить решту. Коли святий чоловік повернеться з медитації, скажіть йому.

На горбочку десь за милю від будинку стояв порожній візок, а за ним молоденька смоква неначе виглядала щось між свіжозораних полів. Кімові повіки, омиті свіжим повітрям, зробилися тяжкими, як тільки він дістався туди. Земля там була вкрита чистим пилом — не рослинами, які за життя вже перебувають на півдорозі до смерті, а пилом, сповненим надій, хранителем насіння всього живого. Він відчув його пальцями ніг, поплескав долонями і, солодко позіхнувши, суглоб за суглобом випростався на ввесь зріст у затінку воза, зібраного з дерев’яних клинців. А матінка-земля виявилася такою ж відданою, як і сагиба. Вона пронизувала його своїм диханням, відновлюючи рівновагу, яку він втратив, пролежавши так довго у ліжку, відрізаний від її здорових потоків. Голова його безсило лежала на її грудях, і його розпростані руки віддавалися її силі. Щедро вкорінене дерево над ним і навіть мертва деревина обіч нього знали його думки краще, ніж він сам. Годину за годиною він лежав у завмиранні глибшому, ніж сон.