Джозеф Киплинг - Кім

— Не пам’ятаю, чи бачив його. Пригадую, що дні й ночі минали, мов білі й чорні смуги, відчинялися і зачинялися. Я не хворів, я просто втомився.

— Завмирання, якому час би прийти на кількадесят років пізніше. Але воно прийшло зараз.

— Магарані, — почав було Кім, але керуючись її поглядом, змінив звертання на слова простої любові, — матінко, я тобі завдячую життям. Як я можу тобі подякувати? Десять тисяч благословень твоєму дому і…

— До… благословення цього дому! (Тут стара сказала таке слівце, що й не переказати.) Дякуй богам як жрець, коли можеш, а мені — як син, коли хочеш. Небеса всевишні! Чи ж я тебе крутила і піднімала, і ляскала, і крутила тобі всі десять пальців на ногах, щоб оце якісь благословення полетіли мені в голову? Певно, мати тебе народила, щоб ти розбив їй серце. Як ти до неї казав… сину?

— Я не мав матері, матінко, — мовив Кім. — Кажуть, що вона померла, коли я був ще малий.

— Гай-май! Тоді ніхто не скаже, що я вкрала якесь її право, коли ти знову вирушиш у дорогу з цього дому, лише одного з тисячі, які давали тобі притулок і були забуті після злегенька кинутого благословення. Нічого. Мені не треба благословінь, але… але… — Вона тупнула ногою до бідної родички. — Занеси таці в будинок. Що в тому доброго, щоб тримати в кімнаті несвіжу їжу, о лиховісна жінко?

— Я те… я теж колись народила сина, але він помер, — запхинькала під покривалом зігнута постать братової. — Ти ж зна’ш, що він помер! Я тільки чекала твого наказу забрати тацю.

— Це я — лиховісна жінка! — вигукнула з каяттям стара пані. — Ми, що йдемо вниз до чатрі [великі парасолі коло ґгатів для спалювання, де жерці збирають останню плату], цупко чіпляємося за тих, які несуть чаті [глеки з водою, вона мала на увазі молодих людей, налитих гордістю і життям, але це не дуже вдалий каламбур]. Коли не можеш танцювати на святі, то бодай у вікно дивишся, а бабусині обов’язки забирають у жінки весь її час. Твій наставник дає мені тепер для старшенького моєї дочки стільки талісманів, скільки я схочу, завдяки тому — чи ні? — що він цілковито звільнився від гріха. Знахар цими днями геть опустився. Труїть мені слуг, раз не має недужих.

— Який знахар, матінко?

— Оттой самий, із Дакки, який мені дав пігулки, що мене натроє розірвало. Він сюди прителепав, як здичавілий верблюд, тиждень тому, присягаючись, що ви з ним стали кровними братами по дорозі до Кулу, і вдаючи, буцімто дуже переймається твоїм здоров’ям. Він був дуже худий і голодний, то я розпорядилася і його теж годувати — його і його тривогу!

— Я б хотів його побачити, якщо він тут.

— Він їсть п’ять разів на день, і розрізає чиряки моїм наймитам, щоб самого не паралізувало. Він так тяжко журиться твоїм здоров’ям, що липне до кухонних дверей і запихається об’їдками. Отак і приживеться. Ніколи його не здихаємося.

— Пришліть його сюди, матінко, — на мить сяйнув очима Кім. — Я спробую його випровадити.

— Я пришлю, хоч воно не дуже добре — виганяти його. Принаймні, він додумався виловити святого зі струмка і, хоч святий цього і не сказав, набув тим заслугу.

— Він дуже мудрий знахар. Пришліть його, матінко.

— Жрець жерця хвалить? Чудо! Якщо він тобі який товариш (ви з ним минулого разу лаялися), то я його сюди притягну хоч загнузданого і… і нагодую його потім кастовим обідом, синку… Вставай і подивися на світ! Оце лежання у ліжку — матір сімдесяти дияволів… синку мій, синку!

Вона хутенько почапала, щоб улаштувати тайфун на кухні, а притьмом за нею, наче тінь, вкотився бабу, закутаний від пліч, наче римський імператор, воластий, наче Тит, простоволосий, заплилий жиром і в нових лакових черевиках, він аж розтікався у радощах і привітаннях.

— Юпітером присягаюся, містере О’Гара, але я таки збіса радий Вас бачити. Я люб’язно зачиню двері. Шкода, що Ви хворі. А Ви дуже хворі?

— Папери… папери з кілти. Карти і мурасла! — Кім нетерпляче вихопив ключа, наразі його душа жадала позбутися здобичі.

— Ви цілковито праві. Це правильний підхід до справи, як слід у департаменті. Ви все забрали?

— Я взяв із кілти все, що було написано вручну. Решту викинув з гори. — Кім чув скреготіння ключа об замкову шпарину, звук повільно-тягучого розривання церати і швидкого перебирання паперів. Усі ці дні, поки він хворів, Кім безпричинно дратувався усвідомленням того, що лежить у нього під ліжком — тягар, який нікому було передати. Тож у нього аж кров застугоніла в жилах, коли бабу, по-слонячому підстрибнувши, знову потис йому руку.