Джозеф Киплинг - Кім

— Мій величний повелитель, він почуватиметься дуже прикро, але ці люди — то лиш-ше прості люди і жахливо нетямущі. Якщо ваша честь по доброті душевній зглянуться і забудуть про цю прикрість, я буду дуже задоволений. Ось невдовзі дощ ущухне і ми тоді зможемо вирушити далі. То ви стріляли, еге? Чудова справа!

Він спритно перескакував від однієї кілти до іншої, буцімто поправляючи кожен кошичок конічної форми. Зазвичай жоден англієць не буде поводитися фамільярно з азіатом, але й не дозволить собі вдарити по зап’ястку люб’язного бабу, який ненароком, на жаль, перекинув кілту з червоною водонепроникною накривкою. З іншого боку, англієць ніколи не стане наполягати, щоби бабу випив, яким би він не був люб’язним, ані щоб розділив із ним трапезу. Іноземці зробили це все, і засипали бабу купою запитань — здебільшого стосовно жінок — на які Гарі відповідав весело і необдумано. Вони налили йому склянку білуватої рідини, схожої на джин, потім іще, тож невдовзі його серйозність пощезла. Він виявився добрячим зрадником і беззастережно лаяв уряд, який нав’язав йому освіту для білих, але не забезпечив його платнею, як у білої людини. Він белькотав історії про гноблення та кривду, аж доки сльози за гіркою долею вітчизни не покотилися йому по щоках. Тоді він похилитався, співаючи любовних пісень Нижнього Бенгалу, і гепнув під мокрим стовбуром дерева. Ще ніколи настільки невдалий продукт англійського панування в Індії не потрапляв так невдало до рук чужоземців.

— Вони всі на один копил, — сказав один мисливець іншому французькою мовою, — побачиш, як ми доберемося до самої Індії. Я б хотів навідатися до його раджі. Можна було б непогано слівце замовити. Імовірно, що він почув про нас і хотів у такий спосіб засвідчити свою повагу.

— У нас часу немає. Ми маємо дістатися Сімли якомога швидше, — відгукнувся його товариш, — Як на мене, то я б волів, аби наші звіти були відправлені з Гіласа чи бодай із Ле.

— Англійська пошта краща і безпечніша. Пам’ятайте, що ми маємо всі можливі сприяння — Богом присягаюся! — вони ж нам самі все забезпечили! Чи це така неймовірна дурість?

— Це пиха — пиха, яка заслуговує на покарання, і воно не забариться.

— Так! Битися зі своїм побратимом із континенту у цій Грі — це щось. У цьому є ризик, а ці люди… ба! Надто легко.

— Пиха — усе це пиха, друже мій.

«Яка в біса користь із того, Чандернагор так близько від Калькутти і взагалі, — думав Гарі, хроплячи з роззявленим ротом на сирому моху, — якщо не розумію їхньої французької? Вони так швидко говорять! Краще було б просто перерізати їхні бридотні горлянки».

Коли він знову постав перед ними, то тяжко мучився головним болем, каявся і багатослівно потерпав, чи не натворив на п’яну голову чого зайвого. Він любить Британський Уряд — джерело всіх почестей і процвітання, і його пан в Рампурі також дотримується такої думки. Тоді чужинці почали висміювати його і пригадувати йому попередні слова, аж поки крок за кроком, із виправдальними гримасами, улесливими посміхунками і безмежно лукавими поглядами, бідний бабу був розгромлений і змушений говорити правду. Коли Ларган почув цю історію, він голосно шкодував про те, що не був на місці упертих, неуважних кулі, які прикривали голови трав’яними килимками, чекаючи на погоду, поки дощ наливав калюжки у їхні сліди. Усі знайомі їм сагиби — чоловіки у грубому одязі, які з року в рік радо поверталися до улюблених байраків — мали слуг, і кухарів, і джур-вістових, найчастіше — горян. А ці сагиби подорожували без жодного почту. Отже, ці сагиби були бідні і нетямущі, бо жоден сагиб при здоровому глузді не буде слухати порад якогось бенгальця. А цей бенгалець, з’явившися нізвідки, дав їм грошей і примудрявся говорити їхньою мовою. Звичні до всеохопно поганого ставлення до себе з боку інших співвітчизників, вони підозрювали якусь пастку і мали намір утекти при нагоді.

Потім по свіжовмитому повітрі, наповненому пречудовими пахощами вогкої землі, бабу повів їх схилом униз — гордо крокуючи на чолі кулі та сумирно чапаючи позаду іноземців. Думок він мав при цьому багато і різних. Найдрібніша з них могла б вельми зацікавити його супутників. Однак він був приємним гідом, який за найменшої нагоди показував їм красу володінь свого пана. Він населив гори усіма звірами, яких іноземці хотіли б убити — тари, дикі гірські цапи, гвинторогі цапи маргари, ведмеді — і на пророка Єлисея вистачило би. Він обговорював ботаніку й етнологію з бездоганними неточностями, а його запас місцевих легенд — пам’ятайте, що він же був довіреним агентом князівства впродовж п’ятнадцяти років — був невичерпним.