— Це моя країна, — мовив Лама. — Порівняно з Сач-дзеном ці місця пласкіші, ніж рисове поле.
І рівними, сягнистими кроками розмірено йшов угору. Під час крутого спуску на три тисячі футів він далеко випередив Кіма, в якого боліла постійно відтягнута назад спина, а великий палець на нозі був майже перерізаний трав’яною зав’язкою сандалії. По плямистому затінку великих деодарових лісів, по дібровах, пухнастих і перистих від папороті, між беріз, падубів, рододендронів і сосен, вгору по голих гірських схилах, ковзких від випаленої сонцем трави, і назад до прохолоди лісів, аж поки дуби не поступалися місцем бамбуку і пальмам долин, Лама крокував розмірено і невтомно.
У сутінках, озираючись на залишені позаду високі гірські хребти і неясну лінію вузенької дороги, якою вони прийшли, він сягнистим гострим зором горянина окреслював переходи на завтра, або, затримавшись на перешийку якогось високого перевалу з краєвидом на Спіті або Кулу, жагуче простягав руки назустріч сніговим вершинам на обрії. На світанку вони спалахували червоним розмаєм на густо-синьому тлі, коли Кедарнатх і Бадрінатх [177] Кедарнатх і Бадрінатх — священні в індусів місця. Перше — гірський пік на 22 тисячі футів заввишки, друге — гора біля річки Алакнанди, півтори тисяч футів заввишки.
— царі тих диких країв — приймали перші сонячні промені. Упродовж дня вони лежали під сонцем, мов розтоплене срібло, а надвечір знову вбирали свої коштовності. Спершу вони помірно дихали на мандрівників вітерцями, які так приємно відчути, сповзаючи по черговому кам’яному боці, але за кілька днів, на висоті дев’ять-десять тисяч футів, вітерці почали кусатися, тож Кім ласкаво дозволив горянам із одного села набути заслуги, подарувавши йому цупкий теплий плащ. Лама був дещо здивований, що хтось може заперечувати проти вітрів, які, мов гострим лезом, стинали роки з його пліч.
— Це всього лише нижня частина гір, чело. Ми не відчуємо холоду, доки не піднімемося у справжні Гори.
— Повітря і вода тут добрі, і люди досить благочестиві, але їжа дуже погана, — бурчав Кім, — і ми мчимо, як божевільні… або як англійці. Та ще й нічна холоднеча…
— Ну, може є трохи, але лише настільки, щоб старі кістки знову раділи сонечку. Ми не можемо весь час насолоджуватися м’якими постелями та розкішними наїдками.
— Ми б могли, принаймні, триматися дороги.
Кім, будучи мешканцем рівнин, волів би йти протоптаною дорогою, не ширшою шести футів, яка зміїлася поміж гір, але Лама, будучи мешканцем Тибету, не міг втриматися, щоб не йти навпрошки через скелі і по краю сипкої ріні. Як пояснював він своєму кульгавому учневі, чоловік, який виріс у горах, може прозирати дорогу навіть, коли частина схилу вкрита хмарами, які стали б на заваді чужинцеві, але спостережливій людині нітрохи не заважають. Отак вони, після кількох годин ходьби, яку в цивілізованих країнах назвали б дуже складним гірським маршрутом, здиралися на сідловину, краєчком обходили кілька проваль і котилися через ліс по схилу під кутом сорок п’ять градусів знову на дорогу. Уздовж їхнього шляху траплялися горянські села — хижки, зліплені з глини й землі, подекуди з грубо обтесаного сокирою дерева, ліпилися, мов ластів’ячі гнізда, по кручах; тулилися купками по пласких ділянках посеред схилу на три тисячі футів; бгалися по кутках між кручами, де збиралися і закручувалися воронками всі мандрівні пориви вітру; а коли деякі прагнули бути ближче до літніх пасовиськ, то мусили щулитися на перешийках, де взимку випадало до десяти футів снігу. І люди — жовтошкірі, засмальцьовані, в цупких одежинах, із короткими товстими ногами, схожі з лиця на ескімосів — вибігали гуртом і вклонялися. Мешканці рівнин — доброзичливі та люб’язні — зверталися до Лами як до святого з-поміж святих чоловіка. А горяни поклонялися йому як чоловікові, що накладає з усіма їхніми чортами. Вони сповідували геть перекручений буддизм, доповнений ушануванням природи, так само чудернацьким, як місцеві краєвиди, вигадливим, як тендітні насипні тераси їхніх полів; але вони визнавали неабияким авторитетом велику шапку, клацання зернят вервиці і рідкісні китайські тексти, а відтак шанували чоловіка, який володів тим усім.
— Ми бачили, як ти спускався по чорних грудях Юї [178] Юя — вигадана Кіплінґом метафора.
, — сказав бета [179] Бета — дитина-хлопчик у гірському клані.
, пригощаючи їх увечері сиром, кислим молоком і твердим, мов камінь, хлібом. — Ми там нечасто ходимо, хіба як тільна корова заблукає влітку. Там зненацька в тихий день поміж скелями здіймається такий вітер, що може скинути людину додолу. Але хіба таким людям, як ви, демон із Юї може щось заподіяти!
Читать дальше