Джозеф Конрад - Серце пітьми

Здолавши п’ятдесят миль униз річкою від Внутрішньої станції, ми побачили курінь із очерету, похилий і жалюгідний флагшток, на якому майоріло пошматоване ганчір’я, що колись було прапором, і акуратно складену купу дров. Ото несподіванка! Ми пристали до берега й на одному поліні знайшли дошку з напівстертим написом, зробленим олівцем. Розшифрувавши його, ми прочитали: «Дрова для вас. Покваптеся. Підходьте обережно». Далі був підпис, який ми так і не розібрали, — у всякому разі, не «Курц», якесь довше слово. «Покваптеся». Куди? Вгору річкою? «Підходьте обережно». Ми не були обережні. Але застереження не могло стосуватися тих місць, які ми вже поминули. У верхів’ях ріки щось було не так. Але щó? І чи значна небезпека? Саме це нас цікавило. Ми сердито обговорювали безглуздість такого лаконічного стилю послання. Нетрі довкола мовчали й перешкоджали нам роздивитися обрій. У дверній проймі куреня висіла подерта червона фіранка, сумно метляючись перед нашими обличчями. Житло було покинуте, проте, поза сумнівом, тут не так давно мешкала біла людина. У курені стояв грубий стіл — дошка на двох стовпчиках, у темному куті валялася купа мотлоху, а біля дверей я знайшов книгу. Вона не мала обкладинки, а її сторінки, замацані пальцями, розмокли й забруднились, але корінець був любовно прошитий заново білою (досі чистою!) бавовняною ниткою. Неймовірна знахідка! Книга називалася «Вивчення деяких питань навігації» і написана була якимось Тоусером, Тоусоном або якось так, капітаном флоту Його Величності. Нуднувате чтиво, ілюстроване діаграмами й відразливими стовпцями цифр, яке надрукували шістдесят років тому.

З величезною ніжністю торкався я цієї дивовижної старовини, боячись, аби вона не розсипалася в моїх руках. На сторінках книги Тоусон, або ж Тоусер, досить серйозно розглядав питання опору матеріалів для сýднових ланцюгів і талів. Не вельми захоплива книга, але варто було кинути на неї лише один погляд, аби оцінити цілеспрямованість автора і сумлінне намагання правильно зробити свою справу, що підносило цю скромну працю, написану багато років тому, понад звичайний предмет професійного інтересу. Простий старий моряк розмірковував про ланцюги і троси, але змусив мене забути і про джунглі, і про подорожніх — мене заполонило приємне усвідомлення того, що я нарешті натрапив на щось і справді реальне. Така книга в такому місці — чим не диво? Проте ще більше вражали позначки олівцем на полях, які, вочевидь, стосувалися тексту. Я не вірив своїм очам! То був шифр! Так, то було схоже на шифр. Уявіть собі чоловіка, який притягнув зі собою таку-от книжку у таку далечінь і штудіював її, роблячи зашифровані нотатки. Це фантастична загадка!

Ураз я усвідомив, що мене тривалий час турбує якийсь шум, а коли звів очі, то побачив, що дров уже нема, а начальник разом із подорожніми кличуть мене на берег ріки. І я засунув книгу до кишені. Запевняю вас, припинити читати було для мене все одно, що покинути затишний куточок або розпрощатися зі старим вірним другом.

Я запустив скалічений двигун.

— Це, мабуть, той проклятий торговець. Той пройдисвіт, — вигукнув менеджер, зі злістю озираючись на місце, звідки ми щойно пішли.

— Очевидно, він англієць, — додав я.

— Він не уникне біди, якщо не стерегтиметься, — похмуро пробурмотів начальник.

На щó я, з напускною наївністю, припустив, що жодна людина не може убезпечитися від неприємностей у цьому світі.

Течія пошвидшала, і здавалося, що пароплав рухається з останніх сил: кормове колесо ліниво розбивало воду, і я піймав себе на тому, що, затамувавши подих, прислухаюся до кожного наступного удару, бо й справді очікував, що клята штуковина ось-ось «здохне». Проте ми повзли далі. Іноді я вибирав якесь дерево трохи попереду, щоби виміряти швидкість нашого просування назустріч Курцові, але незмінно випускав його з уваги, перш ніж ми наближалися. Так довго дивитися на одне і те саме — це було понад людські можливості. Але начальник демонстрував дивовижне терпіння. Я дратувався, кипів, сперечався сам зі собою щодо того, чи варто мені відкрито поговорити з Курцом, але перш ніж я доходив до якогось висновку, мене осявало, що і мої слова, і моє мовчання, і будь-які мої вчинки будуть просто марними. Кому яке діло, хто щó знає і чим легковажить? Чи не все одно, хто був начальником? Інколи людині дається таке осяяння. Суть цієї оборудки прихована глибоко під поверхнею, я не осягну її, і мені не до снаги щось змінити.