Джозеф Конрад - Серце пітьми

Двоє подорожніх пошепки скоромовкою сперечалися про те, з якого берега почувся крик.

— З лівого!

— Ні, ні, де там! З правого, з правого, звісно.

— Це дуже серйозна справа, — врешті пролунав за мною голос начальника. — Я буду у відчаї, коли з паном Курцом щось станеться до того, як ми прибудемо.

Я подивився на нього і не відчув ані найменшого сумніву: він був щирий. Він просто був такою людиною, яка хоче триматися пристойно. Це те, що його стримувало. Але, коли начальник пробурмотів щось про те, що час уже якнайшвидше вирушати, то я навіть не подумав відповідати йому. Я знав, і він знав, що це було неможливо. Якби ми підняли якір, то наче зависли б у повітрі, десь посеред туманного простору. Ми не змогли б сказати, куди йдемо — чи то вгору, чи вниз за течією, чи по горизонталі — поки не врізалися б у берег, та й тоді ми не знали б, у який саме берег. Звичайно ж, я не рухався. Я не збирався знищувати судно. Важко було уявити смертоносніше місце для корабельної аварії. Навіть якби пароплав затонув не відразу, ми б все одно загинули — так чи інак.

— Я дозволяю вам ризикнути, — продовжив начальник, трохи помовчавши.

— А я відмовляюся йти на ризик! — відрубав я, і це була та відповідь, на яку він розраховував, хоча мій тон, можливо, здивував його.

— Тоді я покладатимуся на ваше рішення. Ви тут капітан, — сказав він підкреслено ввічливо.

Я повернувся до нього боком, на знак вдячності, і почав вдивлятися в туман. Чи довго це триватиме? Все виглядало безнадійним. Наблизитися до Курца, який добував слонову кістку в цих проклятих нетрях, означало наразитися на стільки небезпек, наче він був зачарованою Сплячою Красунею у казковому замку.

— Як ви гадаєте, вони нападуть? — спитав начальник довірчим тоном.

Та я не вважав, що вони нападатимуть, з кількох цілком очевидних причин. Густий туман був однією з них. Якщо дикуни відчалять од берега на своїх каное, то заблукають у ньому так само, як заблукали б і ми, якби спробували рухатися. До того ж хащі на обох берегах здавалися цілком непроникними — та все ж вони мали очі, які бачили нас. Звісно, пообіч ріки росли дуже густі кущі, але через підлісок напевне можна було пробратися. Але вздовж того незначного просвітку, коли туман піднявся, я ніде не помітив жодного каное — принаймні поблизу пароплава. Втім, головним, що робило ідею нападу немислимою для мене, була природа самих криків. Вони не були лютими, що сигналізувало б про ворожість намірів. У тих несподіваних, диких і жаских викриках мені непереборно вчувалося страждання. Так, ніби поява пароплава сповнила цих дикунів непогамовним смутком. Тож небезпека, гадав я, полягала хіба в тому, що по сусідству з нами вирували глибинні людські пристрасті. Навіть найпекельніше горе врешті може обернутися на насильство, втім здебільшого воно набуває форми апатії…

Бачили б ви, як дивилися на мене наші подорожани! У них не вистачало духу, щоби висміяти чи навіть зганьбити мене, але, думаю, вони гадали, що я збожеволів — од страху, мабуть. Та я прочитав їм кваліфіковану лекцію. Мої любі, непокоїтися нема через що. Бути насторожі? Ну, напевне, ви здогадалися, що я стежу за туманом, як кішка за мишею, чекаючи, доки він підніметься, але для чогось іншого очі нам наразі мало допоможуть, бо нас наче зарили, глибоко-преглибоко, у вовняну кучугуру. Так, саме її мені нагадував туман — теплий, задушливий, безпросвітний. Окрім того, все, щó я сказав, хоча й прозвучало вкрай дивно, цілком відповідало дійсності. Те, про що ми потім згадували як про напад, насправді було спробою дати відсіч. І вона була не агресивною і навіть не оборонною в звичайному сенсі цього слова: це була реакція людей, доведених до відчаю, і за своєю суттю та реакція була суто захисною.

Через дві години після того, як туман розвіявся і ми опинилися на відстані десь зо півтори милі нижче станції Курца, я помітив острівець. Ми щойно рушили й обігнули закрут річки, коли я вгледів посеред потоку порослий яскраво-зеленою травою пагорб. Нічого схожого поблизу не було, та варто було нам виплисти на ширше русло, як виявилося, що від того пагорба тягнеться довга піщана коса, а точніше — ланцюжок дрібних острівців, які виступали посередині ріки. Вони були безбарвні, наче розмиті, й ішли під самісінькою поверхнею води так, як людський хребет вимальовується під шкірою вздовж тіла. Тож виглядало на те, що я міг вести пароплав лише праворуч або ліворуч. Звісно, я не знав ні того, ні іншого фарватера. Береги здавалися майже однаковими, глибина теж мало відрізнялася; але мені повідомили, що станція розташована на західному боці, тому я, природно, скерував судно в західний прохід.