Джозеф Конрад - Серце пітьми

— Злови їх! — гаркнув негр, витріщивши налиті кров’ю широко розплющені очі й поблискуючи гострими зубами. — Злови їх. І віддай нам.

— Вам? — перепитав я. — А щó би ви з ними зробили?

— Ми їх їсти! — відповів той коротко, і, опершись на поручні, подивився на туман замисленим і сповненим гідності поглядом.

Я, поза сумнівом, жахнувся б, якби мені не прийшло б у голову, що він та його хлопці, напевне, дуже голодні, і їхній голод дедалі посилювався щонайменше впродовж останнього місяця. Їх наймали на шість місяців (не думаю, що хоча б хтось із них мав чітке уявлення про час, принаймні таке, яке маємо ми, перебуваючи наприкінці незліченних століть; вони ж досі стояли біля витоків часу і не могли користуватися успадкованим досвідом), а що контракт їхній був укладений згідно з фарсовим законом, яким послуговувались у низині ріки, то нікому й на гадку не спало потурбуватися, як же ці негри житимуть на пароплаві. Звичайно, бідаки принесли зі собою гниле м’ясо бегемота, проте його б не вистачило надовго, навіть якби подорожні не викинули більшу його частину за борт, незважаючи на ображений галас. Може, це трохи й нагадувало свавілля, але у тому випадку це була законна самооборона. Людина не годна дихати повітрям, у якому стоїть запах гнилого бегемотячого м’яса, — ні вдень, ні вві сні, ні під час їжі — без ризику для життя. Крім того, чорношкірі щотижня отримували по три шматки латунного дроту, кожен близько дев’яти дюймів завдовжки: теоретично вони повинні були вимінювати щось собі на поживу у селах на березі річки за ту поширену валюту. Втім, бачите, як теорія спрацювала на практиці? То сіл не було, то люди на березі виказували ворожість, то начальник, котрий, як і ми всі, харчувався консервами і вряди-годи старим козлячим м’ясом, чомусь не хотів зупиняти пароплав. Тож я не знаю, яка користь була нашим чорношкірим із їхньої чудернацької зарплатні, — хіба що вони ковтали той дріт або робили з нього петлі для риболовлі. Але повинен сказати, що виплачували її з регулярністю, гідною великої і шанованої торгової компанії. Крім бегемотячого м’яса, єдине, що тубільці мали їстівного — хоч на вигляд воно було геть не їстівним, — це кавалки чогось схожого на напівсире тісто брудно-лавандового кольору, які вони тримали загорнутими в листя і часом відламували шматочки: такі маленькі, що здавалося, наче це робилося більше для годиться, аніж для насичення. Чому, диявол їх забери, ці дикуни не розправилися з нами від голоду (їх же було тридцять п’ять!) і не влаштували собі гарної вечері бодай раз у житті — це для мене й досі таємниця. Адже то були великі могутні чоловіки, не вельми схильні задумуватися про наслідки своїх дій, зате мужні й сильні навіть тоді, коли їхня шкіра вже не була такою блискучою, як раніше, а м’язи втратили пружність. Я розумів, що тут ми маємо справу з однією з тих загадок людської природи, які збивають з пантелику. І дивився на них із жвавим інтересом, але не тому, що мені спало на думку, ніби вони невдовзі можуть мене з’їсти. Хоча, мушу зізнатися, саме тоді я помітив — ніби побачив у новому світлі, — який хворобливий вигляд мають подорожні, і в глибині душі сподівався, палко сподівався, що сам я виглядаю не так… як би це сказати… так… неапетитно: фантастичне марнославство, яке цілком гармоніювало з тим станом напівсну-напівчутливості, який характеризував усі мої дні в той час. Можливо, мене трохи лихоманило. Бо людина не може вічно жити в напрузі. Мене доволі часто «трохи лихоманило», якщо то не була ознака інших хвороб — грайливий дотик лап отих нетрів, які лише розігрівалися перед справжнім наскоком у належний для того час. Так, я дивився на тих чорношкірих з такою цікавістю, як і ви дивилися б на будь-яку людину, намагаючись розгадати її спонуки, її мотиви, здібності, можливості й слабкості, які змушені були пройти випробування невблаганною фізичною необхідністю. Стриманість! Щó ж їх стримувало? Забобони, відраза, терплячість, страх… чи якесь поняття примітивної честі? Страх не може протистояти голоду, терпіння не здолає його, а відраза щезає там, де лиш з’являється голод; що ж до забобонів чи вірувань, чи того, щó можна було б назвати принципами, то вони не щó інше, ніж полова на вітрі. Чи пізнали ви диявольські страждання затяжного голоду, його виснажливі муки, чорні думки і дедалі глибшу лють? А я пізнав. На те, щоб як слід боротися з таким голодом, ідуть усі вроджені сили. Насправді простіше знести тяжку втрату й безчестя чи погубити душу, ніж перетривати таке голодування. Сумно, але це правда. Тож ті хлопці не мали жодної підстави для докорів сумління. Стриманість! Так само можна сподіватися стриманості від гієни, яка бродить серед трупів на полі бою. Але ось він факт, просто перед носом — факт сліпучий, як піна на морських просторах, як брижі на бездонній таємниці, — загадка ще таємничіша, ніж незбагненні нотки відчайдушного горя в тому дикому реві, що долинув до нас із берега річки, схованого за непроникною білизною туману.