Джозеф Конрад - Серце пітьми

— Я безневинний, як маленька дитина, але не терплю, коли мною командують. Начальник я чи ні? Мені наказано було відправити його туди. Це неймовірно…

Зрозуміло, що ці двоє зупинилися на березі біля носа пароплава, якраз під моєю головою. Я не ворушився, мені таке просто не спало б на гадку: я був сонний.

— Таки неприємно, — буркнув дядько.

— Він просив правління послати його сюди, — продовжив небіж, — бо гадав, що покаже, на щó здатен. Я одержав відповідні інструкції. Але ж ви розумієте, який вплив має мати ця людина?! Це жахливо!

Вони обидва погодилися, що це й справді жахливо, а потім прозвучало ще кілька дивних зауваг: «після бурі настає тиша… одна людина… рада директорів… водить за ніс…» — уривки цих безглуздих фраз розвіяли мій сон. Тож я вже майже прокинувся, коли дядько кинув:

— Клімат може позбавити тебе від цього клопоту. Він там сам?

— Атож, — відказав начальник. — Він вирядив униз рікою свого помічника з такою-от запискою для мене: «Виженіть цього лайдака на батьківщину й більше не посилайте сюди таких типів. Краще я буду сам, аніж працюватиму з тими людьми, яких ви мені можете дати». Це було понад рік тому. Уявляєте, яке нахабство!

— А потім щó було? — хрипло запитав дядько.

— Слонова кістка, — уривчасто кинув небіж. — Багато… першосортної… дуже багато… та ще й від нього… так гидко.

— Щó, крім кістки? — проревів дядько.

— Накладна, — відповів, наче вистреливши з рушниці, небіж.

І на мить запала мовчанка. Вони говорили про Курца.

На той час сон утік від мене вже далеченько, проте, лежачи в зручній позі, я не ворушився і не збирався її міняти.

— Як сюди доправили ту слонову кістку? — пробурчав старший, який, схоже, був вельми роздратований.

Небіж пояснив, що вона прибула із флотилією каное під орудою Курцового прислужника, англійського клерка-напівкровки. Курц, вочевидь, теж збирався приїхати, адже в той час на його станції не залишилося ні товарів, ані провіанту, та, здолавши триста миль, раптом вирішив повернути назад і рушив у зворотну дорогу сам, у маленькому човнику із чотирма веслярами, доручивши напівкровці доправити слонову кістку до гирла ріки. Здавалося, обох чоловіків здивувало, що хтось на таке наважився. Вони не розуміли, навіщо це було робити. Що ж до мене, тоді я ніби вперше побачив Курца. Коротко та виразно: човник, чотири веслярі-дикуни й самотній білий чоловік, який зненацька повернувся спиною до Центральної станції, до перепочинку, можливо, навіть до думок про дім, і звернув обличчя до диких нетрів, до своєї спустошеної й безживної станції. Я теж не розумів його мотивів. Напевне, він був просто славним хлопцем, який займався своїм ділом задля вигоди. Ці двоє, як ви розумієте, жодного разу не назвали його на ім’я, вони говорили «той чоловік». Напівкровку, який, наскільки я міг судити, виконав важке доручення якнайобачніше і якнайвправніше, вони називали не інакше, ніж «той поганець». «Поганець» доповів, що «чоловік» тяжко хворів і ще не видужав до кінця… Двоє співрозмовників унизу відійшли на кілька кроків і взялися ходити туди й сюди повз судно. До мене долинало: «польова пошта… лікар… двісті миль… тепер один як перст… неминучі затримки… дев’ять місяців… ні одвіту, ні привіту… дивні чутки…»

І вони знову наблизилися саме тієї миті, коли начальник промовляв:

— Ніхто, наскільки мені відомо, якщо не зважати на цього мерзенного хлопця — мандрівного торговця, — який відбирає слонову кістку в тубільців.

Про кого це вони говорили зараз? Зібравши докупи всі клапті розмови, я вирішив, що йдеться про людину, яка, вочевидь, перебуває в оточенні Курца й, на думку начальника, не варта доброго слова.

— Ми не спекаємося нечесної конкуренції доти, доки одного із цих хлопців, приміром, не повісять на пострах іншим, — мовив начальник.

— Атож, — пробурчав його дядько. — Хай його повісять! Чому б і ні? У цій країні можна зробити все, що завгодно. Кажу вам: тут — розумієте? — Тут ніхто не зазіхне на вашу посаду. А чому? Тому що ви витримуєте цей клімат; ви їх усіх переживете. Небезпека чигає в Європі, але, перш ніж поїхати, я подбав про те, щоби…

Вони відійшли й заговорили пошепки, а потім племінник підвищив голос:

— Моєї провини у тому, що сталася непередбачувана затримка, немає. Я зробив усе, що міг.

Товстун зітхнув у відповідь:

— Дуже прикро.

— А ці його отруйні й безглузді балачки! — правив далі племінник. — Він добряче попив моєї крові, поки був тут. «Кожна станція має бути своєрідним маяком на шляху, який веде до прогресу; це не тільки центр торгівлі, але й центр гуманності, вдосконалення, навчання». Уявіть-но собі — який віслюк! І він пнеться в начальники! Ні, це…