Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Але, дорогий сер, хоч я й віддалений (силою обставин, які не залежали від моєї волі) від персонального товариства друга і співрозмовника моєї юності, але я не припиняв думками стежити за його орлиним льотом. Не було для мене перешкод, хоч моря ревуть між нами (Бернс), для участі в інтелектуальних бенкетах, які він пропонує нам.

Індивідуум, якого ми з вами взаємно шануємо, від'їздить з цього міста; користаюся цією нагодою, дорогий сер, щоб публічно подякувати вам від свого імені і, насмілюся додати, від імені всіх мешканців порту Мідлбей, що вміють цінити високі насолоди, які дарує ваше мистецтво.

Продовжуйте, дорогий сер! Ви не невідомі тут. Ви не знецінені. Хоч ми й віддалені, але ми сповнені дружніх почуттів, симпатій і, смію додати, захоплення. Продовжуйте, дорогий сер, ширяйте над хмарами! Мешканці порту Мідлбей зав­жди будуть стежити за вашим льотом з радістю, з гордістю і з готовністю допомогти.

Серед очей, підведених до вас з цієї частини земної кулі, зав­жди пильнуватиме

невсипуще око,

яке належить

Проглянувши весь зміст газети, я побачив, що містер Мікоубер був старанним і поважним кореспондентом цього видання. У цьому ж номері був надрукований його другий лист щодо збудування мосту, і тут-таки містилось оголошення, що скоро виходить другим виданням повне зібрання всіх листів його в одному томі, зі значними доповненнями. І, якщо я не помиляюсь, передова стаття також належала його перу.

Довго і багато ми розмовляли вечорами про містера Мікоубера, поки гостював у нас містер Пеготті. Він жив у нашому домі щось із місяць. Його сестра і моя бабуся приїхали до Лондона, щоб побачитися з ним. Агнес і я попрощалися з ним на борту корабля, і це було, мабуть, останнє наше з ним прощання в цьому світі.

Але перед його від'їздом ми з ним завітали до Ярмута подивитися на маленьку мармурову плиту, яку я поставив на кладовищі на могилі Гема. Переписуючи на його прохання простий могильний напис, я помітив, що містер Пеготті нахилився, зірвав трави з могили і взяв трохи землі.

— Для Ем’лі, — сказав він, кладучи ці реліквії в кишеню. — Я обіцяв, мастере Деві.

От і добігає кінця розповідь про моє життя. Я оглядаюся ще раз, востаннє, перш ніж згорнути ці аркуші.

Я бачу себе поруч з Агнес на життєвому шляху. Я бачу наших дітей і наших друзів навколо нас; і я чую гамір багатьох голосів, небайдужих до мене.

Які обличчя найяскравіше виступають переді мною у мінливій юрбі? Ось вони, всі обертаються до мене, коли я запитую про це свої думки.

Ось моя бабуся, в товщих окулярах, старенька, років за вісімдесят, але все ще не згорблена. І в зимову погоду спокійнісінько прогулюється вона миль шість.

Завжди поряд із нею — Пеготті, моя добра стара нянька, також в окулярах. Вечорами вона працює, сідаючи біля самісінької лампи; але ніколи не сяде вона за роботу без воскового недогарка, рулетки в будиночку і робочої скриньки з зображенням собору Святого Павла на кришці.

Щоки і руки Пеготті, такі пружні та червоні в минулі дні мого дитинства, коли я дивувався, чому птахи не клюють їх замість яблук, тепер вкрилися зморшками; а очі її, які колись затемнювали все її обличчя, тепер трохи вицвіли (хоча вони все ще виблискують). Зате її грубий вказівний палець, що колись нагадував мені кишенькову тертушку для мускатних горіхів, лишився незмінним, і коли моя молодша дитина, переходячи нерівними кроками від моєї бабусі до старої няні, силкується спіймати цей палець, я ясно уявляю собі нашу маленьку блендерстонську вітальню, де я вчився ходити. Бабуся моя тепер винагороджена за своє давнє розчарування. Вона — хресна мати Бетсі Тротвуд, яка справді живе на цьому світі; і Дора (наступна по черзі наша дочка) каже, що бабуся занадто пестить її сестру.

Щось величезне лежить у Пеготті в кишені. Це не що інше, як книжка про крокодилів; вона тепер стала досить ветхою; аркуші подерті і підшиті в багатьох місцях; але Пеготті показує її дітям, як коштовну реліквію. Цікаво спостерігати, як моє власне дитяче обличчя витріщає на мене оченята з-за цих страшних пригод крокодила, і сам я при цьому пригадую свого давнього знайомого, Брукса із Шеффільда.

Серед моїх дітей, у цей літній канікулярний час, бачу я старого, що робить величезних зміїв і стежить за їхнім польотом у повітрі з захопленням, що його жодними словами не передати. Він із захватом вітає мене і шепоче, киваючи головою і підморгуючи: