Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Ну й останнім за чергою, але не за значенням, згадаймо про містера Мікоубера, — сказав я. — Він розплатився тут з усіма своїми боргами... Навіть сплатив вексель Тредльса, пам'ятаєш, Агнес?.. І тому ми можемо вважати, що справи його йдуть непогано. Але які останні новини про нього?

Містер Пеготті, посміхнувшись, засунув руку у бокову кишеню і витяг звідти невеличкий паперовий згорток, з якого з превеликою обережністю вийняв аркуш досить кумедної газетки.

— Треба вам сказати, мастере Деві, — почав він, — тепер ми вже залишили буш, бо збагатіли; тепер ми оселилися в порту Мідлбей Гарбор — це те, що ми звемо містом.

— А містер Мікоубер жив у буші поблизу вас? — спитав я.

— Авжеж, — сказав містер Пеготті, — і працював він дуже охоче. Ніколи не зустрічав я джентльмена, який би з більшою охотою працював. Бачив я, як його лиса голова аж сяє на сонці, мастере Деві, і дивувався, як це вона не розтопиться. А тепер він суддя.

— Суддя? Та що ви кажете? — вигукнув я.

Містер Пеготті вказав на одну статтю в газеті, і я вголос прочитав такі рядки, надруковані в «Порт Мідлбей Таймс»:

«Публічний обід на честь нашого видатного співбрата-колоніста і співгромадянина, Вілкінса Мікоубера, есквайра, окружного судді порту Мідлбей, відбувся вчора у великій кімнаті готелю, що була цілком повна. Обчислено, що за одним столом сиділо не менше сорока семи персон, за винятком осіб, які стояли в коридорі і на східцях. Окраса, витонченість, добірність порту Мідлбей зібралася, щоб віддати шану джентльменові, обдарованому найвищими талантами і популярному між усіма нашими колоніями. Доктор Мелл (директор колоніальної гімназії порту Мідлбей) головував, і праворуч від нього сидів сам славетний гість. Коли зняли скатертину і проспівали “ Non Nobis ” (треба зазначити, що цей гімн був виконаний прекрасно, і ми спроможні були окремо виділити дзвоноподібний голос обдарованого аматора, Вілкінса Мікоубера, есквайра, молодшого), були проголошені та захоплено сприйняті звичайні лояльні і патріотичні тости. Доктор Мелл у перейнятій чуттям промові оголосив перший тост: “ За нашого видатного гостя, окрасу нашого міста! Хай ніколи не залишить він нас, хай його успіх між нами дійде такого процвітання, щоб ніколи не хотілося йому залишати нас для кращих перспектив! ” Громоподібні “ ура ” , що вкрили цей тост, перевершують усякі слова. Знову і знову здіймались і падали голоси наших громадян, наче хвилі океану. Нарешті все замовкло, і Вілкінс Мікоубер, есквайр, склав перед публікою подяку. Теперішній відносно недосконалий стан ресурсів нашої редакції не дає нам ніякої змоги стежити за оратором через усі періоди його витонченого і пишно прикрашеного виступу. Досить зазначити, що то був шедевр красномовності; а ті місця, де він докладно досліджував джерела своєї успішної кар'єри і застерігав наймолодшу частину аудиторії від підводного каміння у вигляді принадних фінансових зобов'язань, що їх не можна згодом ліквідувати, — ті місця його промови спричинилися до сліз на очах наймужніших з присутніх. Об'єктами наступних тостів були: доктор Мелл; місіс Мікоубер (яка граціозним жестом подякувала публіці, сидячи біля бокових дверей, де зібралися найпрекрасніші зірки, які водночас спостерігали і прикрашали цю урочисту сцену); місіс Ріджер Бегз (у дівоцтві — міс Мікоубер); місіс Мелл; Вілкінс Мікоубер, есквайр, молодший (який насмішив збори дотепним зауваженням, що, не відчуваючи себе спроможним віддячити публіці промовою, він зробить це, з дозволу присутніх, у формі пісні); всі члени сім’ї місіс Мікоубер (добре знаної, як це не треба й нагадувати, у метрополії) і т. д., і т. д., і т. д. На завершення свята всі столи зникли, ніби за помахом чарівної палички, і зал очистили для танців. Серед прихильників Терпсіхори, які розважалися до першого променю сонця, Вілкінс Мікоубер, есквайр, молодший і мила й гарна міс Елена, четверта дочка доктора Мелла, були особливо прекрасні».

Я замислився над прізвищем містера Мелла і був дуже радий, що впізнав у ньому того самого бідолашного вчителя, якого колись вигнали з закладу мідльсекського судді. Але тут містер Пеготті вказав на іншу частину газети, і погляд мій зупинився на моєму власному прізвищі. Я прочитав таке:

«Девідові Копперфілду, есквайру, славетному письменникові.

Дорогий сер!

Роки минули від того часу, коли я мав приємність споглядати риси обличчя, що тепер знайоме уяві значної частини цивілізованого світу.