Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Коли ж вона вперше почула про це нещастя? — спитав я.

— Цю таємницю я приховував від неї щось із рік, — сказав містер Пеготті. — Жили ми тоді в самотньому місці, але серед прегарних дерев, і троянди вкривали нашу хатину аж до стріхи. Аж ось, коли працював я на полі, прийшов до нас мандрівник з нашого англійського Норфолка чи Суффолка, не пригадую точно. І, звичайно, ми запросили його до себе, почастували й привітали його, як слід. Так уже повелось у нашій колонії. Була в нього з собою якась стара газета, де надруковано було про бурю. Ось як Ем’лі довідалася про це. Коли я ввечері повернувся додому, вона вже знала все.

Він принизив голос на цих словах, і обличчя його пройнялося добре знайомим мені виразом суворої побожності.

— І це дуже вплинуло на неї? — спитали ми.

— Аякже, і надовго, — сказав він, похитуючи головою, — може, й до теперішньої години вона цим мучиться. Але думаю, що самотність була корисна для неї. Їй довелося багато діла мати з курми і всякими такими речами, а в клопоті, знаєте, горе пом'якшується. Не знаю, — сказав він замислено, — якби ви тепер могли побачити мою Ем’лі, мастере Деві, то, може, ви і не впізнали б її.

— Хіба вона так змінилася? — спитав я.

— Не можу сказати, я бачу її щодня і не можу сказати; а все ж таки іноді мені здається, що воно справді так. Тоненька постать, — сказав містер Пеготті, поглядаючи на вугілля в каміні, — худорляве обличчя, м'які сумні блакитні очі, запалі щоки, гарна голівонька трохи схилилася, спокійний голос і несміливі рухи — ось яка тепер Ем’лі.

Ми мовчки дивилися на нього, коли він сидів, споглядаючи вогонь.

— Дехто гадає, — вів він далі, — що в неї була нещасна любов, а дехто — що в неї помер наречений. Ніхто не знає, як воно справді було. Вона могла б вийти заміж хтозна скільки разів. «Але, дядю, — каже вона мені, — про це нема чого й гадати». Зі мною вона зав­жди весела, але з іншими мовчазна. Охоче піде будь-куди, якщо треба навчити дитину чи хворого доглянути, чи молодій дівчині допомогти перед весіллям. Вона багато весіль улаштувала, але ніколи не була на жодному. Терпляча вона зав­жди й дядька свого теж любить завжди. Старі й малі люб­лять її, і кожен звертається до неї по пораду. Така тепер Ем’лі.

Він провів рукою по обличчю і з напівпридушеним зітханням відвернув очі від каміна.

— А Марта все ще з вами? — спитав я.

— Марта, — відповів він, — вийшла заміж, мастере Деві, на другий рік після нашого прибуття. Молодий чоловік, робітник на фермі, проїздив якось повз нас на ринок — це у нас поїздка у п'ятсот миль туди й назад. Марта йому сподобалась, і він одразу посватався (бачите, жінок у наших краях дуже мало) та запросив оселитися вдвох у буші [30] Від англ. bush — «чагарник»: малозаселені місцевості в Австралії та Новій Зеландії, де селились емігранти та займалися сільським господарством. . Вона попросила мене розповісти йому всю її історію. Я розповів. Вони одружились і живуть тепер у далекому хуторі, за кілька сотень миль від усіх голосів, крім їхніх власних та співочих пташок.

— А місіс Геммідж? — спитав я.

То була, очевидно, найвеселіша струна в серці містера Пеготті, бо він раптом зайшовся гучним реготом і почав невтомно потирати руками ноги, як це зав­жди робив у веселих випадках у давно зруйнованому човні.

— Та чи ж ви повірите, — сказав він, — їй-бо, знайшовся такий, що посватався до неї! Якщо корабельний кухар, зробившись фермером, мастере Деві, не посватався до місіс Геммідж, то хай мене грім поб'є... пробачте на слові!

Ніколи я не бачив, щоб Агнес так сміялася. Цей несподіваний захват містера Пеготті так розважив її, що вона ніяк не могла припинити сміятись. І що більше вона сміялася, то більше сміявся я, і то гучніше реготав містер Пеготті, невтомно потираючи коліна.

— А що ж відповіла місіс Геммідж? — спитав я, коли трохи опанував себе.

— Та ви мені не повірите, — відповів містер Пеготті. — Замість того, щоб сказати: «Спасибі, дуже вам вдячна, я не збираюся змінювати своє становище в цю пору життя», — замість цього місіс Геммідж схопила відро та насунула його на голову тому корабельному кухареві, і він кричав ґвалт, доки я не прибіг і не врятував його!

Містер Пеготті знову гучно зареготав, і ми з Агнес підтримали його.

— Але мушу сказати дещо на користь цієї доброї старенької, — почав знову містер Пеготті, обтираючи піт з обличчя. — Вона цілком дотрималася своєї обіцянки, і навіть більше. У цілому світі тепер не відшукаєш жінки слухнянішої, добрішої, чеснішої і великодушнішої за місіс Геммідж. Жодного разу тепер не бачив я, щоб вона була самітною і всіма покинутою. Навіть тоді не журилася місіс Геммідж, коли ми щойно приїхали до колонії, і нас зустріли, як новаків. І запевняю вас, жодного разу не згадала вона свого старого від тієї хвилини, як ми залишили Англію.