Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Це брехня! — скрикнула вона, рвучи свої чорні кучері. — Я любила його!

— ...якщо його помилки, — вів я далі, — не можуть зникнути з вашої пам'яті у таку годину, то гляньте на цю жінку, як на сторонню, як на жінку, що її ніколи не бачили, і надайте їй хоч якусь допомогу.

Увесь цей час місіс Стірфорс лишалась у тому самому нерухомому стані, і здавалося, ніщо не може зрушити її. Наче закостеніла, дивилася вона перед собою, раз у раз стогнала, мов німа, і безпорадно похитувала головою, але жодних інших ознак життя вона не виявляла. Міс Дартль раптом впала навколішки перед нею і почала розстібати їй сукню.

— Будьте ви прокляті! — сказала вона, озираючись на мене з гнівом і журбою. — То була лиха година, коли ви вперше прийшли сюди! Будьте ви прокляті! Йдіть геть!

Я вже вийшов був з кімнати, але ще раз повернувся і подзвонив, щоб скликати слуг. Міс Дартль обійняла безживну постать, все ще стоячи навколішки, плакала над нею, цілувала її, кликала її, колихала на грудях, мов дитину, і випробовувала всі можливі способи пробудити заснулі почуття. Не боячись більше лишити їх самих, я мовчки пішов і послав до них слуг.

Надвечір я повернувся, і ми поклали його в кімнаті матері. Вона, як мені сказали, була в тому ж стані. Міс Дартль не залишала її ні на хвилину; були запрошені лікарі, випробувані різні засоби, але вона лежала, мов статуя, тільки раз у раз глухо стогнала.

Я пройшов по всьому цьому будинку журби і завісив вікна. Вікна тієї кімнати, де він лежав, я завісив останніми. Я підвів його холодну й немов свинцеву руку та приклав її до свого серця, і весь світ здався мені заглибленим у смерть і мовчання, порушувані лише стогоном його матері.

Ще одну справу належало мені зробити, перш ніж віддатися своїм почуттям. Я повинен був приховати жахливу подію від тих, хто від'їздив, і вирядити їх за океан у щасливому незнанні. Не можна було гаяти часу.

Тієї ж ночі я побачився з містером Мікоубером і доручив йому стояти між містером Пеготті та звісткою про недавню катастрофу. Він охоче взявся перехоплювати всі газети, через які містер Пеготті міг би довідатися про це.

— Якщо ця звістка дійде до нього, — сказав містер Мікоубер, б'ючи себе в груди, — то вона мусить спочатку перейти через це тіло!

Мушу зазначити, що містер Мікоубер, готуючись до нового життя, набрав якогось дуже сміливого контрабандистського вигляду, хоч і не зовсім агресивного, але готового до всякої рішучої оборони. Його можна було прийняти за сина пустелі, який давно звик жити поза межами цивілізації і збирався повернутися до своїх рідних хащів.

Серед інших речей, які він купив собі, був костюм з клейонки і солом'яний низький капелюх з водостійким покриттям. У цьому грубому одязі, з матроською величезною трубою під пахвою, якось особливо мружачи очі і поглядаючи на небо, ніби чекаючи на негоду, він значно більше скидався на моряка, ніж містер Пеготті. Вся його сім'я, якщо можна так висловитись, озброїлася до боротьби. Місіс Мікоубер обрала найгірший і найменший зі своїх капелюшків, щільно підв'язала його на підборідді і огорнулася шаллю, зав'язавши її міцним вузлом на талії — саме так, як мене причепурила бабуся, коли я вперше з'явився до неї напіводягнений. Міс Мікоубер також приготувалася до бурі та нічого зайвого на себе не начепила. Мастера Мікоубера ледве видно було з-за найподертішої матроської сорочки, яку я будь-коли бачив, а близнята, мов консерви, стирчали у водонепроникних коробках. У містера Мікоубера і в його старшого сина рукава були трохи засукані, ніби вони чекали тільки першої команди, щоб кинутися до роботи і заспівати «Гей-йо, взялись!».

Такими ми з Тредльсом знайшли їх увечері на дерев'яних містках пристані, звідки вони стежили за переправою свого майна на корабель. Я розповів Тредльсові про страшну подію, і вона дуже вразила його. Але я міг бути певний, що він збереже таємницю, і він для того й прийшов, щоб допомогти мені в цьому. Саме тут відвів я містера Мікоубера вбік і взяв з нього слово оберігати містера Пеготті.

Сім'я Мікоуберів розташувалась у маленькій брудній ветхій таверні, що в той час стояла біля самої пристані, і деякі кімнати якої звисали над річкою, наче балкони. Сім'я емігрантів збуджувала деяку цікавість у Генгерфорді та його околицях і привертала багато спостерігачів, тому ми раді були нарешті сховатися в кімнаті. То була одна з тих дерев'яних кімнат, де під підлогою текла річка. Бабуся моя і Агнес були вже там, працьовито готуючи деякі речі з дитячого одягу. Пеготті мовчки допомагала їм, і перед нею на столі я побачив знайому робочу скриньку, рулетку і недогарок, які вже так багато встигли пережити.