Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Спочатку в мене не вистачало сили подзвонити біля воріт, а коли я подзвонив, то мені здалося, ніби моя звістка вже висловлена цим дзвоном. Маленька покоївка вийшла з ключем у руках і, пильно глянувши на мене, сказала:

— Прошу пробачення, сер. Ви хворі?

— Я був дуже стривожений і тепер утомився.

— Щось трапилось, сер?.. Містер Джеймс?..

— Тихіше, — сказав я. — Так, щось трапилось, і я маю повідомити про це місіс Стірфорс. Чи вдома вона?

Дівчина злякано відповіла, що її пані тепер дуже рідко виїздить; вона сидить у своїй кімнаті; вона нікого не приймає, але мене прийме. Її пані нагорі, — сказала вона, — міс Дартль з нею. Що треба їй переказати?

Я попросив її нічим не виявляти свого хвилювання, віднести мою картку і сказати, що я чекаю, а сам сів у залі. Колишній затишок зник з цієї зали, віконниці були напівзачинені. На арфі не грали багато, багато днів. Висів там його портрет ще хлопчиком. Стояла скринька, в якій мати зберігала його листи. Я запитував себе: чи й тепер читає вона їх, чи ще колись читатиме їх?

У будинку було так тихо, що я чув легку ходу дівчини сходами. Вона прийшла з відповіддю, що місіс Стірфорс нездужає і не може зійти вниз, але якщо мене не образить запрошення прийти до її кімнати, то вона буде рада бачити мене. За кілька секунд я стояв перед нею.

Вона сиділа в його кімнаті, а не в своїй. Я зрозумів, звичайно, що спогади про нього спонукали її переселитися сюди; саме тому й оточували її різні речі, що колись служили йому для ігор і вправ. Однак вона зустріла мене муркотінням про те, що перейшла до цієї кімнати, бо своя стала їй незручна через неміч, і відхиляла своїм величним виглядом будь-які підозри справжніх причин.

Біля її крісла, як і зазвичай, стояла Роза Дартль. З першого погляду її чорних очей я зрозумів, що вона здогадується про лиху звістку. Миттю вималювався шрам на її губі. Вона відступила на один крок за спинку крісла, щоб сховатися від очей місіс Стірфорс, і пронизувала мене пильним поглядом, якого ніщо не могло ні відвернути, ні злякати.

— Я зі скорботою помічаю, що ви в жалобі, сер, — сказала місіс Стірфорс.

— Мене спіткало нещастя, я — вдівець, — відповів я.

— Ви занадто молоді, щоб зазнавати такої втрати, — мовила вона. — Мені сумно чути це. Мені сумно чути це. Сподіваюся, що час утішить вас.

— Я сподіваюся, що час, — сказав я, глянувши на неї, — втішить нас усіх. Люба місіс Стірфорс, ми всі повинні покладатися на це, коли нас вражає найтяжче горе.

Моя поведінка і сльози на моїх очах стривожили її. Весь хід її думок, здавалося, спинився і змінив напрям.

Я намагався повернути собі владу над голосом, коли вимовляв його ім'я, але голос мій затремтів. Вона раз чи два глухо повторила це ім'я. Потім з удаваним спокоєм звернулася до мене.

— Мін син хворий?

— Дуже хворий.

— Ви бачили його?

— Бачив.

— Ви помирились?

Я не міг сказати «так», я не міг сказати «ні». Вона злегка повернула голову до того місця, де стояла біля її ліктя Роза Дартль, і в цю хвилину, ледве ворухнувши губами, я прошепотів Розі: «Помер!»

Я поспішив зустріти погляд Місіс Стірфорс, щоб вона не оглянулася вдруге і не прочитала на обличчі Рози те, так виразно написане, до чого ще була не досить підготовлена; але я бачив, як Роза Дартль у пориві жаху і розпачу заломила руки, а потім притиснула їх до обличчя.

Прекрасна леді — така схожа, о, така схожа на нього! — пильно глянула на мене і приклала руку до лоба. Я просив її заспокоїтись і підготуватися вислухати те, що маю сказати їй, але краще було б мені просити її плакати, бо вона сиділа, наче кам'яна.

— Коли я востаннє був тут, — пролепетав я, — міс Дартль розповідала мені, що він блукає по морях. Минула ніч була жахливою на морі. Якщо він був на морі тієї ночі, і поблизу небезпечного берега, як кажуть... і якщо корабель, що його бачили там, був справді тим кораблем...

— Розо! — сказала місіс Стірфорс. — Підійдіть до мене!

Вона підійшла, але не виявляла ні жалю, ні співчуття. Очі її палали. Спинившись перед його матір'ю, вона моторошно зареготала.

— Ну, — сказала вона, — чи тепер ваша гордість задоволена, ви, божевільна? Чи він тепер спокутав провину перед вами... своїм життям? Чи ви чуєте?.. Своїм життям!

Місіс Стірфорс, нерухома, закостеніла, відкинувшись на спинку крісла, тільки стогнала і дико дивилася на міс Дартль.

— Так, так! — гукала Роза, несамовито б'ючи себе в груди. — Дивіться на мене! Стогніть і зойкайте, і дивіться на мене! Дивіться сюди! — вказала вона на свій шрам. — На справу рук вашого померлого сина!