Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Гем стояв один. Перед ним була буря, за ним юрба, що затамувала подих. Він дивився в море. Ось велика хвиля, відстрибнувши від берега, помчала назад. Він озирнувся на тих, що тримали канат, кинувся слідом за хвилею і почав відважну боротьбу, здіймаючись на гребенях хвиль, падаючи в провалля і зникаючи серед піни. Потім його відкинуло назад, і похапцем його витягли на берег.

Він був поранений; я здалека бачив кров на його обличчі, але він на це не звертав уваги. Він, здавалося, поспішно наказував дати йому більше волі, — так принаймні вирішив я з його жестів, — і знову кинувся в море.

Він пробивався до корабля, здіймаючись на гори, падаючи в долини, зникаючи в бризках піни, гойдаючись на хвилях то назад до берега, то вперед до корабля, борючись уперто і хоробро. Відстань була мала, але міць хвиль і вітру робила цю боротьбу смертельною. Нарешті він наблизився до корабля. Він був уже так близько, що ще один його могутній порив — і він схопився б за борт. Та ось високий зелений грізний вал насунувся, глянув через шхуну на берег, схопив її в могутні обійми, і шхуна зникла!

Коли я прибіг до того місця, звідки тягли канат, на морі гойдалося кілька уламків, ніби розбилася лише велика діжка. Збентеження було на обличчях усіх глядачів. Його витягли з води і поклали до моїх ніг... непритомного... мертвого. Його віднесли до найближчого дому; ніхто вже не затримував мене, я не відходив від нього і разом з іншими випробував усі засоби повернути його до життя; але великий вал забив його до смерті, його благородне серце заспокоїлося назавжди.

Я ще сидів біля ліжка, коли вже не було ніякої надії, коли все було випробувано і закінчено. Раптом один рибалка, що знав мене і Ем’лі ще дітьми, підійшов до дверей і прошепотів моє ім'я.

— Сер, — сказав він, і сльози побігли по його засмаглому обличчю, а бліді губи тремтіли, — чи не підете ви зі мною?

У погляді його я знов побачив свій неусвідомлений спогад. Вражений жахом, я схопив його за руку і спитав:

— До берега прибило чиєсь тіло?

— Так, — відповів він.

— Чи я знаю потопельника?

Він не відповів нічого.

Але він повів мене на берег. І на тому самому місці, де вона і я, двоє дітей, шукали мушлі... на тому самому місці, де тепер розкидані були уламки старого будинку-човна, зруйнованого бурею минулої ночі... серед руїн дому, якому він завдав такого лиха... я побачив його — він лежав, підклавши руку під голову, в тій самій позі, в якій я часто бачив його у шкільній спальні.

Не було потреби, Стірфорсе, казати в годину нашої останньої розмови, коли я не міг навіть уявити, що вона стане годиною прощання... не було потреби казати: «Пам'ятай про мене тільки найкраще!» Я робив це завжди, і чи міг я робити інакше тепер, коли переді мною було таке видовище!

Чоловіки принесли ноші, поклали його на них, вкрили його корабельним прапором, підняли і понесли неживе тіло до будинку. Всі люди, що несли його, знали його раніше, ходили з ним у море, бачили його веселим і відважним. Вони несли його через дике ревіння бурі, зберігаючи урочисте мовчання серед довколишнього грому, і принесли його до хати, де вже оселилася смерть.

Але, опустивши ноші на ґанок, вони глянули один на одного, потім на мене, і шепіт пройшов між ними. Я зрозумів їх. Вони відчували, що не годиться класти його в тій самій кімнаті.

Ми пішли до міста і віднесли нашу ношу до готелю. Щойно спромігся я зібратися з думками, то послав по Джорема і попросив його приготувати екіпаж, яким би я зміг тієї ж ночі доставити його в Лондон. Я розумів, що на мені самому лежить піклування про тіло і важкий обов'язок підготувати його матір прийняти його; і я вирішив виконати цей обов'язок так вірно, як тільки міг.

Я обрав ніч для цієї подорожі, щоб менше було допитливих очей при від'їзді з міста. Та хоч я майже опівночі виїхав з двору, там все одно на мене чекало багато людей. На вулицях і на шосе зустрічав я також чимало допитливих, але нарешті тільки чорна ніч і поле оточили мене і прах моєї юної дружби.

У ніжний осінній день, в обідню годину, коли земля пахла зів'ялим листям і сонце оживляло прекрасні жовті, червоні і коричневі барви дерев, прибув я до Гайгета. Я пішки пройшов останні милі, обмірковуючи в дорозі план своїх дій; возові, який їхав за мною цілу ніч, я наказав спинитись і чекати на подальші розпорядження.

Будинок був такий, яким я бачив його востаннє. Жодна штора не була піднята, жодних ознак життя не було на похмурому брукованому дворі та вкритій листям стежці, що вела до нерухомих дверей. Вітер зовсім ущух, і ніщо не ворушилося.