Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Дім його був неподалік. Двері відчинялися з вулиці прямо у вітальню, і містер Мікоубер пройшов туди з властивою тільки йому швидкістю, тому ми миттю опинилися серед цієї милої сім'ї.

— Еммо, життя моє! — скрикнув містер Мікоубер, кидаючись в обійми місіс Мікоубер.

Місіс Мікоубер зойкнула і схопила містера Мікоубера в обійми. Міс Мікоубер, яка колихала невинне дитя, про яке згадувалося в останньому листі місіс Мікоубер до мене, була глибоко зворушена. Дитя задриґало руками і ногами. Близнята виявили свою радість різними недоречними, але невинними вчинками. Містер Мікоубер, характер якого, здавалося, зіпсувався через ранні розчарування, і вигляд якого став насуплений, цього разу віддався найніжнішим почуттям і почав схлипувати.

— Еммо! — сказав містер Мікоубер. — Хмара зникла з мого чола. Взаємна довіра, яка колись так довго зберігалася між нами, відновлена тепер, щоб більше не перериватися. А тепер ласкаво просимо, бідність! — скрикнув містер Мікоубер і зайшовся сльозами. — Ласкаво просимо, злидні, ласкаво просимо, безпритульність, ласкаво просимо, голод, лахміття, буря і жебрацтво! Взаємна довіра підтримуватиме нас до кінця наших днів!

З цими вигуками містер Мікоубер посадив місіс Мікоубер на крісло і почав по черзі обіймати всіх членів своєї сім'ї, вітаючи силу-силенну майбутніх неприємностей, на які члени його сім'ї, скільки я можу судити, дивилися не зовсім привітно. Містер Мікоубер закликав дружину і дітей вийти на кентерберійські вулиці і співати хором, бо нічого іншого їм не лишається.

Але місіс Мікоубер, переможена силою хвилювань, знепритомніла; отже, перш ніж вважати хор укомплектованим, належало привести її до тями. Про це подбали моя бабуся і містер Мікоубер. Потім бабуся моя відрекомендувалась, і місіс Мікоубер впізнала мене.

— Вибачте, любий містере Копперфілд, — сказала бідолашна леді, простягаючи мені руку, — але в мене сил небагато, а ліквідація останнього непорозуміння між містером Мікоубером і мною спочатку справила на мене занадто сильне враження.

— Це всі ваші діти, мем? — спитала моя бабуся.

— Більше поки що нема, — відповіла місіс Мікоубер.

— Та, боже мій, я не про це питаю, мем! — сказала моя бабуся. — Я запитую, чи всі вони ваші?

— Мем, — відповів містер Мікоубер, — у цьому немає сумніву.

— А цей, найстарший молодий джентльмен, — спитала моя бабуся, замислившись, — до якої діяльності готується?

— Переселяючись сюди, — сказав містер Мікоубер, — я сподівався віддати Вілкінса на службу до церкви, тобто, точніше кажучи, до хору. Але не було вакансії для тенора в величному соборі, завдяки якому це місто користується такою заслуженою славою, і... одним словом, він набув звички співати в трактирах, а не в храмах.

— Але принаймні наміри в нього найкращі, — сказала місіс Мікоубер, ніжно глянувши на свого первістка.

— Я смію сказати, люба моя, — зазначив містер Мікоубер, — що його наміри навіть надзвичайно гарні, але тільки досі ще не бачу я, з якого кінця він почне їх виконувати.

Мастер Мікоубер знову набрав свого звичайного понурого вигляду і трохи запально спитав, що йому накажуть робити? Хіба він народився теслярем або малярем? Може, скажуть, що він народився птахом? Може, йому слід піти на сусідню вулицю і відкрити аптеку? Може, йому побігти до найближчого суду і заявити себе адвокатом? Може, йому силою вдертися на оперну сцену і з боєм здобути успіх? Хіба він може щось зробити, коли його нічого не вчили?

Моя бабуся з хвилину поміркувала і сказала:

— Містере Мікоубер, я дивуюся, що ви ніколи не подумували про еміграцію.

— Мем, — відказав містер Мікоубер, — це було мрією моєї юності і безплідним бажанням зрілих років.

Я цілком певен, до речі, що він за все життя ще жодного разу не подумав про це.

— Так, так! — сказала бабуся, глянувши на мене. — А було б дуже добре і для вас, і для вашої сім'ї, містере і місіс Мікоубер, якби ви вирішили емігрувати тепер.

— Капітал, мем, капітал! — сумно зауважив містер Мікоубер.

— Це головна, можна навіть сказати, єдина перепона, мій любий містере Копперфілд, — підтвердила його дружина.

— Капітал! — скрикнула моя бабуся. — Але ви робите нам велику послугу, або, краще сказати, вже зробили велику послугу, бо у вогні, який ви роздмухали, відкриється, мабуть, багато чого. Хіба ж ми за це не можемо знайти вам капітал?

— Я не міг би прийняти його в подарунок, — з запалом сказав містер Мікоубер, — але якби можливо було б добути достатню суму у вигляді позики, процентів за п'ять і під мою особисту відповідальність, приміром, під вексель на дванадцять, вісімнадцять чи двадцять чотири місяці, щоб я мав час, поки справи обернуться на краще...