Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Я пошепки сказав кілька слів Агнес, яка стояла біля мене, проливаючи сльози журби і радості... і слухачі заворушилися, неначе містер Мікоубер уже закінчив. Але він з глибокою самоповагою сказав: «Почтиво прошу пробачити», і з дивною сумішшю глибокого смутку та радісного захоплення читав далі:

— «Я закінчив. Мені лишається тільки підтвердити ці обвинувачення доказами і потім, разом з переслідуваною злим сузір'ям сім'єю, навіки покинути країну, де ми, очевидно, зайві. Це незабаром буде виконано. Не без підстав можна гадати, що нашому немовляті, як найніжнішому членові сім'ї, першому судилося віддати богові душу через брак харчування, і що за ним підуть близнята. Хай буде так! Щодо мене особисто, то моє паломництво до Кентербері вже завдало тяжкого удару моєму організмові; ув'язнення до боргової тюрми після цивільного процесу і голод завершать справу. Я вірю, що праця та ризик цих досліджень, — коли найменші висновки повільно складались у пазли під тиском важких обставин, при гнітючих побоюваннях позбавлення хліба, в будь-який час дня та ночі, під пильним невсипучим оком людини, яку слід було б називати демоном, — у час моїх злиднів доведених до кінця, проллє кілька життєдайних росинок на моє погребальне вогнище. Більшого я не вимагаю. Я задоволений, якщо хоч з деякою справедливістю скажуть про мене, як було колись сказано про мужнього і славетного морського героя (втім, я аж ніяк не наважуюся порівняти себе з ним), що все це зробив я не заради винагороди або користолюбства, а виключно для Англії, вітчизни і краси.

Маю честь лишатися і т. д. і т. д.

Вілкінс Мікоубер».

Дуже зворушений і водночас украй задоволений, містер Мікоубер згорнув папір і, низько вклонившись, доручив його моїй бабусі, як річ, що її вона, можливо, бажає зберегти.

У кімнаті, де все це відбувалося, стояв залізний сейф, який я помітив ще в перший свій візит. Ключ стирчав у замку. Урію, здавалося, миттю охопили підозри. Він глянув на містера Мікоубера, підійшов до сейфа і з гуркотом відчинив двері. Сейф був порожній.

— Де книжки? — з жахом скрикнув він. — Якийсь злодій украв книжки!

Містер Мікоубер вдарив себе лінійкою в груди.

— Я це зробив, коли, як і завжди, сьогодні вранці взяв у вас ключ. Але сьогодні я взяв ключ трохи раніше.

— Не турбуйтеся, — сказав Тредльс, — книжки в мене. Я вже згадував про уповноваження, за яким я зберігатиму їх як слід.

— То ви приймаєте крадені речі? — скрикнув Урія.

— За таких обставин, — відповів Тредльс, — приймаю.

Та як же здивувався я, коли моя бабуся, яка весь час зберігала глибоку мовчанку, раптом кинулася на Урію і схопила його обома руками за комірець!

— Ти знаєш, чого мені треба від тебе? — скрикнула вона.

— Сорочки для божевільної, — відповів він.

— Ні! Моїх грошей! — гукнула моя бабуся. — Агнес, серце моє, поки я гадала, що ваш батько розтратив їх, я ані слівцем не хотіла обмовитися про те, що вони віддані були сюди, і я навіть Тротові, хай сам підтвердить, нічого не сказала. Але тепер, коли я знаю, що цей негідник повинен нести відповідальність, тепер я вимагаю моїх грошей! Троте, піди забери їх у нього!

Чи уявляла собі моя бабуся в цю хвилину, що її гроші лежать за комірцем в Урії? Цього я не можу сказати напевно, але вона так трусила його, ніби насправді бачила їх там. Я поспішив розборонити їх і запевнити її, що ми постараємося забрати в нього все, що він незаконно привласнив. Почувши ці запевнення і поміркувавши, бабуся моя заспокоїлась. Але загалом, її зовсім не вивела з рівноваги ця сцена (чого не можна було сказати про її чепець), і бабуся спокійно сіла знову на своє місце.

Тим часом місіс Гіп, плачучи, благала свого сина бути смиренним, ставала навколішки по черзі перед кожним із нас і обіцяла безліч найнеймовірніших речей. Нарешті Урія посадив її на стілець і, тримаючи за руку, злісно глянув на мене і сказав:

— Чого ж ви тепер хочете?

— Я вам скажу, що тепер необхідно, — сказав Тредльс.

— Хіба в цього Копперфілда нема язика? — прогарчав Урія. — Я дорого заплатив би, якби ви, не збрехавши, сказали, що язик у нього відрізаний.

— Мій Урія стане смиренним! — волала його мати. — Не слухайте, що він каже, добрі джентльмени!

— Ось що тепер необхідно, — сказав Тредльс. — Насамперед ви повинні мені в цю ж хвилину віддати акт про вступ ваш у товариство, разом з борговим зобов'язанням на рухоме майно.

— Припустімо, що в мене нема цього акту, — сказав Урія.

— Але він у вас є, — відказав Тредльс, — і тому, бачите, ми цього припускати не хочемо.