Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Це було того дня, коли ти малювала квіти, які я подарував тобі, Доро, і коли я сказав тобі, як сильно тебе люблю.

— Ах, але тоді мені не хотілося розповідати тобі, — каже Дора, — як я плакала над ними, сама не знаю чому. Коли я знову зможу бігати, як раніше, ми підемо подивитися на ті місця, де ми були такі дурненькі, правда ж, Доді? І погуляємо знову по старих місцях. І не забудемо бідолашного тата.

— Так, неодмінно побуваємо там і знову проживемо кілька щасливих днів. Отже, тобі треба поспішати одужати, серденько!

— О, я незабаром одужаю! Мені вже настільки краще, що ти й уявити не можеш!

Вечір. Я сиджу на тому самому стільці, біля того самого ліжка, і те саме обличчя обернуте до мене. Ми мовчимо, й усмішка грає на її обличчі. Я припинив носити мою легку ношу вгору і вниз по сходах. Вона лежить тут цілий день.

— Доді!

— Люба моя Доро?

— Ти назвеш безглуздим те, що я тобі скажу... після того, що ти розповідав зараз про хворобу містера Вікфілда. Я хочу бачити Агнес. Мені дуже треба побачити її.

— Я напишу їй, моя мила.

— Напишеш?

— Негайно.

— Який добрий, милий хлопчик! Доді, візьми мене на руки. Справді, серденько, це не примха. Це не нерозумна витівка. Мені треба, дуже треба побачити її!

— Я певен цього. Варто мені тільки сказати їй, і вона, безперечно, приїде.

— Тобі дуже нудно, коли ти тепер буваєш унизу, правда ж? — шепоче Дора, обійнявши мою шию.

— Як же це може бути інакше, любове моя, коли я бачу твоє порожнє крісло?

— Моє порожнє крісло! — вона на деякий час мовчки горнеться до мене. — І тобі справді не вистачає мене, Доді? — питає вона, підіймаючи до мене очі і ясно всміхаючись. — Навіть мене дурненької, нерозумної?

— Серце моє, кого ж іще на землі могло б мені не вистачати більше!

— О, милий мій! Я така щаслива, хоч і така сумна...

Вона ближче пригортається до мене й міцно обіймає. Вона сміється і ридає, а потім заспокоюється і стає зовсім щасливою.

— Я зовсім щаслива, — каже вона. — Тільки передай від мене щирий привіт Агнес і скажи їй, що мені дуже, дуже, дуже треба побачити її, більше мені нічого не лишається бажати.

— Крім того, щоб одужати, Доро.

— Ах, Доді! Іноді я думаю... ти знаєш, я завжди була дурненькою дитинкою... що цього вже ніколи не станеться.

— Не кажи такого! Доро, серце моє любе, не думай про це!

— Не буду, якщо зможу, Доді. Але я дуже щаслива, хоч мій любий хлопчик так сумує на самоті, перед порожнім кріслом своєї дитинки-дружини.

Ніч. Я все ще біля неї. Агнес приїхала, пробула з нами цілий день і вечір. Вона, моя бабуся і я сиділи з Дорою зранку. Ми не багато говорили, але Дора була дуже задоволена і весела. Тепер ми самі.

Чи знаю я, що моя дитинка-дружина невдовзі залишить мене? Мені сказали про це. Мені не сказали нічого нового, але навряд чи я душею усвідомлював цю істину. Я не можу зрозуміти цього. Сьогодні я кілька разів виходив, щоб плакати. Я намагався скоритися своїй долі і втішитись, але розум мій ніяк не міг усвідомити, що кінець неминуче прийде. Я тримаю її руку в своїй і тримаю її душу в своїй, я бачу її любов до мене, таку живу в усій своїй силі. Я не можу відвернути бліду й несталу надію, що доля змилосердиться над нею.

— Я хочу сказати тобі щось, Доді. Я хочу сказати тобі те, що вже кілька разів збиралася сказати. Ти не розгніваєшся?

— Розгніваюся, серденько?

— Адже ж я не знаю, що ти подумаєш, або що ти вже, може, й думав іноді. Може, тобі самому це іноді вже спадало на думку. Доді, милий, боюся, я була занадто молода!

Я кладу голову на подушку біля неї, і вона дивиться мені в очі і говорить дуже тихо. Помалу я починаю відчувати, що вона говорить про себе в минулому часі, і серце моє боляче стискається.

— Боюся, милий, що я була занадто молода. Я кажу не лише про роки, але про досвід, про розум, про все. Я була такою дурненькою маленькою істотою. Боюся, що краще було б, якби ми любили одне одного, наче хлопчик і дівчинка, а потім забули б. Мені здається, я непридатна була стати дружиною.

Я намагаюся придушити сльози і відповісти.

— О, Доро, мила! Може, це тому, що з мене був поганий чоловік?

— Не знаю, — і вона по-старому тріпнула кучерями. — Може й так. Але якби я була придатніша до одруження, то, може, і з тебе зробила б серйозного чоловіка. І крім того, в тебе багато розуму, а в мене його ніколи не було.

— Ми були дуже щасливі, моя ніжна Доро!

— Я була дуже щаслива, дуже! Але якби ми прожили довго, моєму милому хлопчикові надокучила б його дитинка-дружина. Вона дедалі менше була б гідною подругою йому. Він дедалі більше почав би усвідомлювати, чого бракує в його домі. А вона вже не змогла б змінитися. То краще так, як вийшло.