Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Місіс Гіп тут, сер, — сказав Тредльс, повертаючись з цією гідною матір'ю гідного сина. — Я дозволив собі познайомитися з нею.

— Хто ви такий, щоб знайомитися з нею? — скрикнув Урія. — І чого вам тут треба?

— Я — агент і друг містера Вікфілда, сер, — сказав Тредльс сухим і спокійним тоном ділової людини. — І в моїй кишені лежить законне доручення діяти за нього на свій розсуд у всіх його справах.

— Старий осел допився до гарячки, — сказав Урія, обличчя якого стало ще бридкішим, — це ви в нього виманили по-шахрайському!

— У нього багато чого виманили по-шахрайському, я це знаю, — спокійно відказав Тредльс, — і ви це теж знаєте, містере Гіп. Ми, з вашого дозволу, попросимо містера Мікоубера викласти цю справу.

— Уріє! — зойкнула місіс Гіп з тривожним жестом.

— Притримайте язика, мамо! — відповів він. — Менше слів — більше діла.

— Але ж, мій Уріє...

— Притримайте язика, мамо! Я сам упораюся.

Хоч я давно вже знав, що його почтивість удавана і все його смиренство низьке й фальшиве, та все одно не розумів, чого сягало лицемірство Гіпа, допоки не побачив, з якою нахабністю він скинув свою маску, щойно зрозумів її даремність; його злість, безсоромність і ненависть, люте задоволення, з яким він навіть у цю хвилину радів лихові, що його заподіяв, хоч і сам був у розпачі, що вже не зможе перехитрувати нас, — все це дивувало навіть мене, хоч я давно знав і ненавидів його від усього серця.

Я нічого не скажу про погляд, який він кинув на мене і потім на кожного з нас по черзі; я завжди розумів, що він ненавидить мене, і пам'ятав про сліди моїх пальців на його щоці. Але коли його погляд упав на Агнес, і коли я помітив гнів, з яким він усвідомлював, що влада його над нею скінчилася, коли я побачив виразний прояв огидних пристрастей, які спонукали його зазіхати на дівчину, чеснот якої він зовсім нездатний був оцінити, — тоді я жахнувся від самої думки, що вона хоч одну годину могла прожити перед очима такого чоловіка.

Потерши підборіддя і подивившись на нас паскудними очима через свої кощаві лапи, Урія звернувся до мене ще раз, напівплаксиво та напівглузливо:

— Так ви вважаєте за можливе виправдати це, Копперфілде? Ви — такий гордий своєю честю і всякими подібними речами! Ви виправдуєте таємний напад на мій дім та інтриги з моїм власним клерком? Не дивно, якби це зробив я; адже ж я не видаю себе за зразок чеснот... хоч я ніколи не тинявся вуличним волоцюгою, на відміну від вас, як розповідає Мікоубер... але ви! Ви не соромитеся робити це! Ви зовсім не думаєте про клопіт, який накличете на себе всякими змовами? Дуже добре, побачимо! Містере, як там вас звати, ви, здається, збиралися доручити Мікоуберові відповідати на якесь запитання? Ось ваш оракул! Чому ж ви не наказуєте йому говорити? Він вивчив свій урок, я бачу.

Помітивши, що його промова не справила жодного враження ні на мене, ні на будь-кого з нас, він сів на край столу, засунув руки в кишені, перекинув ногу на ногу і став чекати, що буде далі.

Досі я з превеликими труднощами стримував бурхливий запал містера Мікоубера, який не раз переривав слова Урії одним складом «шах... шах...», не встигаючи вимовити другий склад слова «шахрай». Тепер же він вихопив з-за пазухи лінійку, яка мала, очевидно, служити за знаряддя захисту, добув з кишені аркуш паперу, складений по-канцелярському, поважно переглянув його зміст, немов захоплюючись художністю свого стилю, і почав читати:

— «Дорога міс Тротвуд і джентльмени»...

— Помилуй боже цього чоловіка! — прошепотіла бабуся. — Він витрачав би на листи цілі купи паперу, навіть коли б це було державним злочином!

Містер Мікоубер не чув цього і вів далі:

— «Виходячи перед вами з тим, щоб обвинуватити й викрити, очевидно, найбільш неперевершеного з мерзотників, які будь-коли існували... (тут Мікоубер, не підводячи очей, вказав на Урію Гіпа лінійкою, немов чарівною паличкою), я прошу не звертати уваги на мене самого. Від дитячої колиски бувши жертвою фінансових зобов'язань, що їх я виконувати був неспроможний, я завжди лишався іграшкою цих принизливих для мене обставин. Сором, злидні, розпач і божевілля, нарізно і всі разом, були мені супутниками на життєвому шляху».

Насолода, з якою містер Мікоубер змальовував себе як жертву гідних жалю обставин, дорівнювала хіба що гордому усвідомленню авторства і самовдоволенню, з яким він супроводжував похитуванням голови всяку фразу, що, на його думку, була сильно і гарно сформульована.