Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Авжеж, сер, — відказала моя бабуся, — правду вам сказати, я гадаю, що ви лишилися вірний тому, що обіцяли замолоду; якщо це зробить вам приємність, можу підтвердити.

— Спасибі, міс Тротвуд, — сказав Урія, вигинаючись і кривляючись, — за вашу милостиву думку! Мікоубере, скажіть, щоб доповіли про прибуття гостей міс Агнес... і матусі. Матуся неймовірно зрадіє, побачивши таке товариство! — додав він, присуваючи нам стільці.

— Ви не зайняті, містере Гіп? — спитав Тредльс, випадково зустрівши хитрий погляд Урії, коли той прагнув заразом і довідатися, чого ми хочемо, і приховати свої думки.

— Ні, містере Тредльс, — відповів Урія, сідаючи на своє звичайне місце в конторі і затискуючи свої кощаві руки між кощавими колінками. — Не настільки, наскільки можна було б бажати. Але адвокати, акули і п'явки не легко задовольняються, ви знаєте! А втім, у нас з Мікоубером руки повні роботи, бо містер Вікфілд уже майже ні на яку працю не здатен, сер. Але це не тільки обов'язок, але й приємність працювати для нього. Ви, здається, не дуже близько знайомі з містером Вікфілдом, Тредльсе? Якщо не помиляюсь, я тільки один раз мав честь бачитися з вами?

— Ні, я не був близько знайомий з містером Вікфілдом, — відповів Тредльс, — інакше я, мабуть, давно відвідав би вас, містере Гіп.

У тоні цієї відповіді було щось таке, що змусило Урію ще раз придивитися до гостя, і він зиркнув на нього понурими і зловісними очима. Але побачивши Тредльса, його добродушне обличчя, невимушену поведінку і волосся, яке стояло сторч, він відкинув усілякі підозри і, скривившись усім тілом, а особливо довгою шиєю, сміливо відповів:

— Я дуже шкодую про це, містере Тредльс. Ви б захоплювалися містером Вікфілдом так само, як і всі ми. Його маленькі слабкості змусили б вас тільки більше любити його. Але, якщо ви хочете почути красномовну хвалу моєму компаньйонові, то я вам вкажу на Копперфілда. Ця сім'я — його улюблена тема.

Поява Агнес, яку привів містер Мікоубер, перешкодила мені відхилити цей комплімент, якби я навіть хотів це зробити. Агнес, здалося мені, не так досконало володіла собою, як завжди, і помітно було, що вона зазнала тривоги і лиха. Але її сердечна ласка та спокійна краса сяяли від цього ще більше.

Я бачив, як Урія стежив за нею, коли вона вітала нас; у цю хвилину він здався мені бридким і бунтівливим демоном, який спостерігає за добрим духом. Тим часом Мікоубер зробив Тредльсу якийсь знак, і Тредльс непомітно для нас усіх, крім мене, вийшов з кімнати.

— Більше вам нема чого чекати, Мікоубере, — сказав Урія.

Але містер Мікоубер стояв біля дверей і, поклавши руки на лінійку за пазухою, цілком недвозначно вимірював очима одного зі своїх ближніх, і цей ближній був його наймачем.

— Чому ви ще чекаєте? — спитав Урія. — Мікоубере! Хіба ви не чули, що я вам наказав не чекати далі?

— Чув! — відповів Мікоубер, не рухаючись з місця.

— То чому ж ви чекаєте? — спитав Урія.

— Тому, що.... коротко кажучи, я так хочу! — вибухнув містер Мікоубер.

Щоки Урії вкрились нездоровою блідістю, крізь яку ледь-ледь проступали нерівні червоні плями. Він пильно глянув на Мікоубера, і кожен мускул його обличчя уривчасто і швидко здригався.

— Ви недбала людина, як відомо цілому світові, — сказав він, намагаючись усміхнутись. — Я дуже побоююся, що ви незабаром змусите мене дати вам відставку. Ідіть геть! Я згодом побалакаю з вами.

— Якщо є негідник на цій землі, — скрикнув містер Мікоубер, раптом запалюючись несамовитою люттю, — з яким я вже занадто багато балакав, то ім'я його — Гіп.

Урія підскочив, немов його вдарили чи вкололи, і, поволі озираючи нас з найпонурішим і найлютішим виразом, на який лише здатне було його обличчя, тихим голосом сказав:

— Ого! Так це змова! Ви змовились зійтися тут! Ви інтригуєте разом з моїм клерком... правда ж, Копперфілде? Гаразд. То бережіться! У вас з цього нічого не вийде. Ми ж таки з вами знаємо один одного. Любові між нами нема. Ви зав­жди були панком з голодним шлунком, від першого дня приходу до цього дому. Вам заздро, що я йду вгору, чи не так? Але всі підступи проти мене — дурниці; я вам влаштую таку контратаку! Мікоубере, геть звідси! Я зараз вийду поговорити з вами.

— Містере Мікоубер, — сказав я, — дивіться, як цей тип раптом змінився, і не в тому тільки, що він цілком несподівано сказав трохи правди. Це дає мені певність, що він від нас не втече. Чиніть з ним так, як він на це заслуговує.

— Ви — непогана банда, слово честі! — промовив Урія тим самим глухим тоном, помалу вкриваючись липким потом, що його він стирав довгою кощавою рукою. — Ви підкупили мого брудного клерка — такого самого покидька, яким і ви самі були, Копперфілде, поки не змилостивилася над вами одна особа — і змушуєте його паплюжити мене наклепами! Міс Тротвуд, вам краще зупинити це, інакше я зупиню вашого чоловіка швидше, ніж вам може сподобатися. Погодьтеся, не дуже приємно буде залучати до своїх справ історію такої поважної леді! Міс Вікфілд, якщо ви хоч трохи любите свого батька, то краще вам не приєднуватися до цієї зграї. Я занапащу його, якщо ви не послухаєте мене. Ну, виходьте тепер! Дехто з вас у мене в руках. Обдумайте двічі, доки я вас не загребу. Обдумайте двічі ви, Мікоубере, якщо не хочете бути розчавленим. Я раджу вам забратися звідси і чекати, поки моя ласка буде поговорити з вами, ви, блазню! Є ще час для відступу. Де матуся? — спитав він раптом, помітивши відсутність Тредльса і тривожно схопившись за шнурок дзвінка. — Що й казати, чудова історія, і це в моєму власному домі!