Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Здається мені, що він жив під безупинним градом каструльних покришок. Все його існування було суцільною бійкою. Він ладен був кричати ґвалт в найнезручніший час, коли, приміром, у нас були гості за обідом або збиралось увечері кілька друзів. Саме тоді вбігав він до кімнати, переслідуваний ураганним вогнем всякого металевого кухонного приладдя. Ми хотіли звільнитися від нього, але він був неймовірно прив'язаний до нас і в жодному разі не хотів розлучатися зі своїм місцем. Був він плаксивий хлопчисько і починав так відчайдушно репетувати, щойно заводили розмову про його відставку, що я мусив залишати його в нашому домі. Не було в нього ні матері, ні, очевидно, будь-якої іншої рідні, за винятком сестри, яка подалася до Америки, ледве встигнувши передати його до наших рук. Цей маленький негідник був зав­жди зворушений своїм нещасним становищем; він раз у раз витирав очі рукавом своєї куртки або схилявся до кінчика носової хустинки, яку він нізащо не хотів витягати з кишені, і з якою поводився в особливо економний та секретний спосіб.

Цей бідолашний паж, найнятий мною в лиху годину за шість фунтів і десять шилінгів, був для мене джерелом безперервних турбот. Я стежив за ним, як він підростав (а підростав він зі швидкістю бобів), і жахливі побоювання виникли в мене з приводу того часу, коли він почне голитись або навіть зробиться сивим і лисим. Я не бачив жодних можливостей у майбутньому відкараскатися від нього. З жахом уявляв я собі, якою мукою буде для нас цей слуга на старості своїх років.

Але найменше уявляв я собі, яким нещасним способом ми звільнимося від цього тяжкого лиха. Хлопчик украв годинник Дори, який, як і всі наші речі, не мав для себе особливого місця. Продавши його, він на здобуті гроші (адже зав­жди він був не дуже міцним на розум хлопцем) катався на імперіалі диліжанса між Лондоном та Уксбріджем. Його спіймали і відвели до поліційної управи — якщо не помиляюся, в той самий час, коли він завершував свою п'ятнадцяту подорож. Знайшли при ньому чотири шилінги, шість пенсів та дудку, на якій він не вмів грати.

Цей випадок і його наслідки були б для мене значно менш неприємні, якби хлопець не надумав каятись. Але він жахливо каявся, треба віддати йому належне, та ще й яким дивним способом: не те, щоб він ураз оголошував про всі махінації, які йому були відомі; навпаки, він розповідав про них помалу, не поспішаючи. Так, приміром, другого дня після того, як я мусив свідчити проти нього, він повідомив несподівані подробиці з приводу кошика в льоху, в якому, за нашими очікуваннями, мало бути повно вина, але натомість не було нічого, крім корків і пляшок. Ми сподівалися, що нарешті він цілком полегшив свою душу, коли розповів про головний злочин куховарки; але через день чи два він знову відчув муки сумління й оголосив, що до куховарки приходить дівчинка, яка щоранку відносить кудись наш хліб, і що йому самому доручено було платити за молоко нашим вугіллям. Потім знову дні за три поліція інформувала мене, що він повідомив про філейні шматки яловичини, сховані в безпечному місці, серед інших кухонних припасів, і про простирадла, сховані у мішку з різним мотлохом. Через певний час його зізнання набрали цілком нового напрямку: він заявив, що знає про хижацькі зазіхання на наше майно від хлопчика з таверни, який з цього приводу був негайно викликаний до суду. Мені було дуже соромно являти собою таку жертву, і я б охоче згодився підкупити свого пажа, щоб він притримав язика, і навіть ладен був дати будь-якого хабара, щоб йому дозволили втекти з-під арешту. Одна обставина ще більше погіршувала моє тяжке становище: він не мав ані найменшого уявлення про неприємності, яких мені завдає, і гадав, що кожним новим своїм зізнанням робить мені величезну послугу, навіть справжнє благо.

Нарешті я сам почав ховатися, щойно помічав поліційного емісара, який наближається до воріт з новими звістками; і жив таким напруженим життям, аж доки не закрили цю справу і не засудили мого пажа до заслання. Навіть і тоді він не міг заспокоїтись і безупинно писав нам листи, виявляючи таке сильне бажання побачити Дору перед своїм від'їздом, що Дора поїхала до нього і знепритомніла, щойно опинилася за залізними ґратами. Одним словом, я не мав жодної спокійної хвилини, поки не заслали цього хлопчиська і не зробили (як я почув згодом) чабаном десь «за морем» — не можу сказати, де саме.

Все це змусило мене серйозно замислитись і побачити в новому світлі всі наші господарські помилки. Хоч як любив я Дору, але не міг не передати їй якось увечері деякі зі своїх думок з цього приводу.