Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Бетсі Тротвуд не скидається на істоту, створену для ніжної пристрасті, — твердо сказала моя бабуся, — але був час, Тротвуде, коли вона всією душею довірялася цій людині. Коли вона любила його, Троте. Коли не було такої жертви, якої б не принесла вона заради нього. Він подякував їй, розтринькавши її майно і майже розбивши її серце. Ось вона й закопала в могилу раз і назавжди всі ці почуття, ще й зрівняла землю на могилі.

— Моя мила, добра бабусю!

— Я обійшлася з ним, по суті, шляхетно, — вела далі бабуся, за своїм звичаєм поклавши свою долоню на мою. — Після стількох років, Троте, я можу сказати, що обійшлася з ним шляхетно. Він поводився зі мною так жорстоко, що я могла б домогтися розлучення на вигідних для мене умовах; але я цього не зробила. Він незабаром витратив усе, що я йому дала, опускався дедалі нижче, одружився з іншою жінкою, якщо не помиляюся, став шахраєм, картярем. Що він тепер — ти сам бачив. Але він був красенем, коли я вийшла за нього, — сказала бабуся таким тоном, в якому чути було відгомін колишньої гордості і захвату, — і я вважала його... я була дурна... ідеалом шляхетності.

Вона злегка вдарила мене по руці і похитала головою.

— Тепер він для мене ніщо, Троте, навіть менше ніж ніщо. Але я не хочу, щоб він був покараний за свої злочини (а цього йому не уникнути, якщо він буде вештатися по тутешніх місцях); ось чому іноді, коли він приходить до мене, я даю йому більше грошей, ніж спроможна дати, аби тільки він пішов геть звідси. Я була дурна, коли вийшла за нього, і я любила його так ніжно, Троте, як тільки може любити жінка. Тепер він лише жалюгідна тінь того, ким був колись для мене; але я готова оберігати навіть і цю тінь, згадуючи свою колишню дурість. Бо любила я його щиро, Троте, якщо будь-коли жінка любила щиро.

Бабуся припинила цю розмову, глибоко зітхнувши, і розправила згортки на своїй сукні.

— Ось так, мій любий! — сказала вона. — Тепер ти знаєш початок, середину, кінець і всі подробиці моєї історії. Ми про неї більше не будемо згадувати, і ти, звичайно, нікому її не розкажеш. Хай між нами залишиться ця кумедна гірка історія мого життя, Троте!

Я старанно працював над своєю книжкою, хоч і не дозволяв цьому заважати своєчасному виконанню своїх обов'язків щодо газети; книжка вийшла з друку і мала великий успіх. Мені не запаморочилося від гучних похвал, які лунали в моїх вухах, хоч я жадібно прислухався до них і сам був найвищої думки про свій твір. Спостереження за людською природою зав­жди приводили мене до висновку, що той, хто має хоч якусь причину вірити в себе, ніколи не вихваляється перед іншими, щоб вони повірили в нього. Ось чому скромність утримувала мене в межах почуття власної гідності; і що більше набував я слави, то більше намагався заслужити її.

Я не маю наміру в цьому рукописі викладати історію моїх творів, хоч вони є важливою складовою мого життя. Мої твори говорять самі за себе, тож облишу їх. Якщо випадково я звертаюся до них, то лише тому, що вони складають частину моїх життєвих успіхів.

Я мав деякі підстави гадати, що природа й обставини зробили мене письменником, тому впевнено йшов уперед цим шляхом. Без такої певності я б, звичайно, облишив літературні спроби і скерував би свою енергію на якусь іншу роботу. Я спробував би довідатися, чим зробили мене природа й обставини, і, довідавшись, я був би саме тим, ким і слід. Писав я до своєї газети і до інших видань з таким успіхом, що після чергової удачі вирішив, що маю цілковите право покинути нудні парламентські дебати. Отже, одного вечора я востаннє переклав на стенографічні ноти музику парламентських волинок, і відтоді вже ця музика ніколи не турбувала мого слуху, хоч і тепер я впізнаю знайоме гудіння, що дзижчить у лондонських газетах без усякої істотної зміни (якщо не враховувати, що воно стало довшим).

Пишу тепер про той час, коли я був одружений уже щось з півтора року. Після багатьох невдалих спроб ми махнули рукою на всі господарські турботи. Господарство трималося саме собою, і ми ще найняли пажа. Головною справою цього слуги було сваритися з куховаркою; щодо цього, він був справжній Віттінгтон [26] В англійській народній літературі дуже популярна стара казка про Віттінгтона і його кішку. Віттінгтон, молодий чоловік без усяких коштів, надумав поїхати до Індії. На корабель його взяли лише тому, що з ним була кішка, а на кораблі розвелося безліч мишей та щурів. Повернувшись до Лондона мільйонером, Віттінгтон був обраний лорд-мером. , хоч і без кішки та найменшої надії зробитися згодом лорд-мером.