Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Знову вона приховала сльози, що замерехтіли у неї на очах. Простягнувши тремтячу руку, вона доторкнулася до містера Пеготті, немовби в ньому була цілюща сила, потім пішла від нас вздовж пустинного шляху. З усього було видно, що вона досить довго хворіла; до того ж її змучений вигляд і запалі очі свідчили виразно, що вона терпіла всякі злидні і муки.

Деякий час ми йшли слідом за нею, бо нам було по дорозі. Нарешті ми повернули до освітлених вулиць. Я так глибоко був переконаний у її щирості, що зауважив містерові Пеготті, чи не здаватиметься їй недовірою, якщо ми і далі будемо йти за нею. Він був такої ж думки і вірив їй безумовно. Ми залишили її та пішли своєю дорогою в напрямі до Гайгета. Містер Пеготті супроводжував мене більшу частину дороги. Ми прощалися з побажаннями успіху в цій новій спробі, і я вперше помітив на його обличчі вираз замисленого співчуття, причину якого неважко було пояснити.

Вже опівночі прийшов я додому. Біля своєї садової хвіртки я спинився і почав прислухатися до гучного дзвону на башті собору Святого Павла. Раптом, на здивування своє, я помітив, що двері в котеджі моєї бабусі відчинені, і через дорогу видно мерехтливий вогник ґанку.

Гадаючи, що бабуся моя знову піддалася своїм колишнім страхам і надумала стежити за розвитком якоїсь вигаданої пожежі, я попрямував до неї, щоб побалакати про пригоди цього дня. Який же був я здивований, коли помітив чоловіка, що стояв у її маленькому садку!

Він тримав у руках пляшку і чарку й пив. Я миттєво спинився під густим гіллям по той бік саду; місяць був високо на небі, хоч і ховався за хмарами, і я впізнав чоловіка, що його я колись вважав породженням уяви містера Діка, а потім зустрів якось з бабусею на вулицях міста.

Він не лише пив, але й їв, очевидно, з жадібним апетитом. Здавалося, при цьому він зацікавлено розглядав котедж, ніби вперше в житті бачив його. Нахилившись, щоб поставити пляшку, він глянув на вікна і почав озиратись, але потайки і якось нетерпляче, немов бажаючи якнайскоріше піти геть.

На секунду потемнів вогник на ґанку, і бабуся моя з'явилася в дверях. Вона була смутна і відраховувала незнайомцю гроші, брязкіт яких я виразно чув.

— Що я з цим робитиму? — спитав незнайомець.

— Більше я не можу дати, — відповіла бабуся.

— Тоді я не можу піти звідси! — сказав він. — Ось, маєте! Можете взяти їх назад.

— Поганий ви чоловіче, — дуже схвильовано відповіла бабуся. — Як можете ви так мене використовувати? Але для чого я запитую? Ви робите так, бо знаєте мою слабкість. Що мені робити, щоб звільнитися назавжди від ваших відвідувань? Невже покинути вас напризволяще?

— А чому б вам і не покинути мене напризволяще? — мовив він.

— І ви ще питаєте? — відказала бабуся. — Що за серце у вас!

Він стояв, недбало дзенькаючи грошима і похитуючи головою; і нарешті сказав:

— Отже, більше нічого ви не збираєтеся мені дати?

— Це все, що я можу вам дати, — сказала моя бабуся. — Ви знаєте, що я зазнала великих втрат і стала біднішою, ніж колись. Я вам казала про це. Ось ви тепер отримали гроші; чого ж ви ще стоїте? Хіба мені приємно бачити, що з вас вийшло?

— Вигляд мій, мабуть, трохи жалюгідний, то правда! — сказав він. — Я живу, як сова.

— Ви позбавили мене більшої частини мого майна, — мовила моя бабуся. — Ви впродовж кількох років змушували мене бути жорстокою проти цілого світу. Ви обдурили мене, поводилися зі мною невдячно, люто — йдіть і спокутуйте це. Не додавайте нових образ до довгого списку.

— Еге, — відповів він. — Все це дуже люб'язно. Ну, цього разу я задовольнюся тим, що отримав.

Всупереч своїй нечулості, він, здавалося, був зворушений гіркими сльозами бабусі і важкою ступою вийшов з саду. Я поспішно зробив кілька кроків, ніби з'явився в цю саму хвилину, і зустрів його біля хвіртки. Ми глянули один на одного досить неприязно.

— Бабусю, — похапцем сказав я, — цей чоловік знову турбує вас. Я поговорю з ним. Хто він такий?

— Дитя моє, — мовила бабуся, схопивши мене за руку, — ходімо до мене; але не розмовляй зі мною хвилин десять.

Ми сіли в її маленькій вітальні. Бабуся моя сховалася за старим круглим зеленим віялом, припасованим до спинки крісла; протягом чверті години вона кілька разів витирала очі, потім вийшла і сіла біля мене на канапі.

— Троте, — спокійно сказала моя бабуся, — це мій чоловік.

— Ваш чоловік, бабусю? Я гадав, що він помер.

— Помер для мене, — відповіла вона, — але ще живе.

Я мовчки й здивовано поглянув на неї.