Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Я дуже вдячний тобі, друже, — сказав я. — Я почну завтра.

Тредльс начебто здивувався. Та він не знав, яка нетерплячка проймає мене!

— Я куплю собі книжку, — промовив я, — де добре викладено цей предмет; я працюватиму в палаті, де мені і на півдня не вистачає роботи; для практики я записуватиму промови в нашому суді... Тредльсе, мій любий хлопче, я це діло вивчу!

— Оце так, — сказав Тредльс, широко розкриваючи очі, — я й гадки не мав, що в тебе така рішуча вдача, Копперфілде!

Та й справді, для мене це теж було нове відкриття. Але я негайно перейшов до справи містера Діка.

— Бачте, — глибокодумно сказав містер Дік, — якби я міг докласти свої сили, містере Тредльс... якби я міг бити в барабан... або сурмити в щось...

Бідолаха! Не маю сумніву, що він від усієї душі віддав би перевагу такій роботі перед будь-якою іншою. Тредльс, який нізащо в світі не всміхнувся б за таких обставин, поважно відповів:

— Але ж у вас дуже добрий почерк, сер. Здається, ти мені про це казав, Копперфілде?

— Чудовий! — ствердив я.

І дійсно, містер Дік писав надзвичайно чітко і гарно.

— Чи не думали ви, — вів далі Тредльс, — що могли б переписувати ділові папери, сер, якби я добув для вас таку роботу?

Містер Дік непевно глянув на мене.

— Га, Тротвуде?

Я похитав головою. Містер Дік теж похитав головою, ще й зітхнув.

— Розкажіть йому про мої мемуари, — промовив він.

Я пояснив Тредльсові, що з рукописів містера Діка важко буде вигнати короля Карла Першого; тим часом містер Дік дуже зосереджено дивився на Тредльса і смоктав свій великий палець.

— Але знаєш, ті папери, про які я кажу, вже цілком написані, — зауважив Тредльс, спочатку трохи поміркувавши. — Містерові Діку там нічого не треба вигадувати. Мені здається, що це інша річ, Копперфілде. У будь-якому разі, чи не варто спробувати?

Тредльс сповнив мене новими сподіваннями. Ми з Тредльсом влаштували невеличку нараду, і поки містер Дік збентежено і напружено стежив за нами, ми склали план, який мав успіх уже на другий день.

На одному столі коло вікна моєї квартири на Букінгем-Стрит ми поклали роботу, яку Тредльс добув для містера Діка (треба було зробити не пригадую вже скільки копій юридичного документа про право на проїзд), а на другому столі ми розгорнули останній незакінчений аркуш славетних мемуарів. Наші інструкції містерові Діку були такі: він мав точнісінько переписувати те, що лежало перед ним; а якщо він відчує потребу зробити хоч найлегший натяк на короля Карла Першого, то хай біжить до стола з мемуарами. Ми взяли з нього обіцянку так і робити і залишили мою бабусю стежити за ним. Потім бабуся повідала нам, що спочатку він скидався на чоловіка, який грає на литаврах, і безнастанно поділяв свою увагу між двома столами; але побачивши, що це незручно і втомно, він незабаром почав діловито переписувати папери, а мемуари відклав до зручнішого часу. Одним словом, хоч ми пильно стежили, аби він не перевтомлювався, і хоч він почав не з першого ж дня тижня, до вечора найближчої суботи він заробив десять шилінгів і дев'ять пенсів. І до кінця своїх днів не забуду, як він ходив по сусідніх крамницях, щоб розміняти свій скарб на шестипенсові монети, і як приніс він гроші до бабусі, у формі серця склавши їх на таці; у той момент сльози радості і гордості виблискували на його очах. Від початку своєї корисної праці він був, наче зачарований; і коли була якась щаслива людина в світі цієї суботньої ночі, то це було те вдячне створіння, яке вважало мою бабусю найвидатнішою жінкою на землі, а мене — найвидатнішим молодим чоловіком.

— Тепер вона вже не помре голодною смертю, Тротвуде, — сказав містер Дік, потискаючи мені руку в кутку. — Я забезпечу її, сер!

І він помахав у повітрі своїми десятьма пальцями, немовби то були десять банків.

Не знаю, хто був більше задоволений, Тредльс чи я.

— Ти дивися, — сказав раптом Тредльс, витягаючи з кишені листа і подаючи його мені, — я за всім цим зовсім забув про містера Мікоубера.

Цей лист (містер Мікоубер ніколи не пропускав будь-якої можливості написати листа) був адресований мені, через Тредльса. Ось що було там написано:

«Мій любий Копперфілде,

Може, ви не зовсім здивуєтеся, почувши, що справи мої обернулися на краще. Коли не помиляюсь, то під час минулої зустрічі я натякнув вам, що чекаю на цю подію. Я збираюсь оселитися в одному з провінціальних міст нашого славетного острова (населення цього міста становить щасливу суміш сільськогосподарського і духовного класів), де я буду в безпосередньому зв'язку з однією з учених професій. Місіс Мікоубер і наші нащадки супроводжуватимуть мене. І в майбутньому, можливо, наш прах лежатиме на кладовищі біля видатної споруди, яка прославила зазначене мною місто, смію сказати, від Китаю до Перу.