Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Вживши цих необхідних підготовчих заходів, я насамперед заходився шукати будинок доктора. Мій старий учитель мешкав не в тій частині Гайгета, де була садиба місіс Стірфорс, а саме на протилежному боці цього містечка. Довідавшись про це, я все ж таки не зміг не піддатися спокусі підійти до будинку місіс Стірфорс і зазирнути через садовий паркан. Вікна кімнати мого колишнього друга були щільно зачинені. Двері до оранжереї були широко розкриті, а Роза Дартль з непокритою головою походжала рвучкими кроками по вкритій гравієм стежці. Вона нагадала мені дикого звіра, який нидіє в неволі на ланцюгу і не може розірвати його.

Тихо повернув я назад, шкодуючи вже, що підійшов сюди, і спокійно погуляв до десятої години. Тоді там не було церкви з тонким шпилем, яка стоїть тепер на горбі, на тому місці стояла стара будівля з червоної цегли, а в ній містилася школа — чудовий будинок, куди так приємно було ходити вчитися.

Нарешті я наблизився до котеджу доктора. То була гарненька садиба, на яку він, мабуть, витратив трохи грошей, як можна було судити зі свіжих добудов і слідів нещодавнього ремонту. Він гуляв у саду, в своїх гетрах, у всьому своєму незмінному туалеті, немовби продовжуючи прогулянки років мого учнівства. З ним були і його старі товариші: тобто довкола росли високі дерева, а в траві походжали два чи три граки, поглядаючи на нього уважно, немовби кентерберійські граки написали вже своїм гайгетським співбратам про звички дивного доктора.

Знаючи, що безнадійно було б намагатися привернути його увагу на такій віддалі, я наважився відчинити хвіртку і піти слідом за ним, чекаючи, коли він обернеться. Обернувшись і наблизившись до мене, він кілька секунд замислено дивився мені в лице, явно думаючи про щось інше; а потім його миле обличчя осяяла приємна усмішка, і він схопив мене за обидві руки.

— Ого, мій любий Копперфілде, — сказав доктор, — ви вже справжній чоловік! Як почуваєтеся? Дуже приємно побачити вас. Мій любий Копперфілде, як же ви погарнішали! Ви прямо-таки... ах, боже мій!

Я висловив сподівання, що він і місіс Стронг перебувають у доброму здоров'ї.

— О, ще б пак! — відповів доктор. — Енні почувається цілком добре і зрадіє, побачивши вас. Ви зав­жди були її улюбленцем. Вона це сказала вчора ввечері, коли я показав їй вашого листа. І... так, напевно... ви пригадуєте містера Джека Мелдона, Копперфілде?

— Безперечно, сер.

— Авжеж, напевно. І він теж почувається добре.

— Хіба він повернувся, сер? — поцікавився я.

— З Індії? — перепитав доктор. — Так. Містер Джек Мелдон не міг знести клімату, мій любий. Місіс Марклгем... ви не забули місіс Марклгем?

Забути Старого Солдата! І за такий короткий час!

— Місіс Марклгем, — вів далі доктор, — дуже побивалася за ним, бідолашна. Отже, ми виписали його додому і купили йому патент на маленьку посаду, яка значно більше пасує до його смаків і звичаїв.

Я досить добре знав містера Джека Мелдона, щоб зрозуміти з цих слів, що та посада потребувала небагато праці і давала чималенький прибуток. Доктор, походжаючи по моріжку, спершись рукою на моє плече і заохочуючи мене своєю доброю усмішкою, казав далі:

— А тепер, мій любий Копперфілде, поговорімо про вашу пропозицію. Мені це дуже приємно. Я маю, напевно, дякувати вам, але хіба ви не можете знайти собі кращої посади? Ви ж були першим учнем у мене. У вас безліч здібностей. Ви заклали фундамент, на якому можна спорудити прекрасну будівлю, хіба не шкода вам присвятити весну свого життя такій нікчемній справі, яку я можу вам запропонувати?

Я знову почервонів і надто пихато, боюсь, почав наполягати на своєму проханні, водночас я нагадав докторові, що в мене вже є професія.

— Гаразд, гаразд, — сказав доктор, — це слушно. Безперечно, якщо у вас є професія, і ви вивчаєте її, то це інша річ. Але, мій добрий юний друже, чи не замало вам буде сімдесяти фунтів стерлінгів на рік?

— Це подвоює наші прибутки, докторе Стронг! — сказав я.

— Боже мій! — відповів доктор. — Подумати тільки! Але я не хочу сказати, що ця сума обмежуватиметься сімдесятьма фунтами на рік, я бо зав­жди мав намір надавати юному другові, який допомагатиме мені, також певну премію. Безсумнівно, — сказав доктор, все ще спираючись на моє плече. — Я завжди брав до уваги річну премію.

— Мій любий учителю, — відповів я. — Я вдячний вам за все, що ви вже зробили для мене, значно більше, ніж можу це висловити...

— Ні, ні, — обірвав мою мову доктор. — Вибачте.