Я визнав своїм обов'язком натякнути на незручність, якої зазнаватиме моя бабуся, живучи в стані невпинної партизанської війни з місіс Креп; але вона це питання розв'язала, заявивши, що при першій демонстрації ворожих дій вона збирається нагнати на місіс Креп страху на всю решту її земного життя.
— Я думала, Тротвуде, — розважливо сказала Агнес, — що коли б ви мали час...
— Я маю безліч часу, Агнес. Я завжди звільняюсь о четвертій чи о п'ятій годині. Я вільний і вранці. Так чи так, — тут я почервонів, згадавши безліч годин, які я присвятив блуканню містом та норвудським шляхом, — у мене великий надлишок часу.
— Я певна, що ви погодилися б виконувати обов'язки секретаря, — сказала Агнес, підходячи до мене ближче і розмовляючи тихим голосом, сповненим такого глибокого співчуття, що я й досі його чую.
— Погодився, моя люба Агнес?
— Справа ось у чому, — вела далі Агнес. — Доктор Стронг таки здійснив свій план: подав у відставку і переїхав жити до Лондона; він запитував батька, чи не може той рекомендувати йому секретаря. Чи не здається вам, що він волітиме краще мати на цьому місці свого улюбленого учня, ніж будь-кого іншого?
— Люба Агнес! — вигукнув я. — Що робив би я без вас? Ви завжди — мій янгол-охоронець. Я вам це вже казав, і знову переконуюсь у цьому.
Агнес, мило сміючись, відповіла, що й одного доброго янгола (вона натякала на Дору) досить. Далі вона нагадала мені, що доктор звик працювати в своєму кабінеті вранці і ввечері — а це саме той час, коли я буваю вільний. Не знаю, чому я радів більше — перспективі заробляти свій хліб чи надії заробляти його під керівництвом свого старого вчителя. Тому я, за порадою Агнес, негайно сів писати докторові листа, в якому виклав йому суть справи і повідомляв, що я завітаю до нього завтра о десятій годині ранку. Листа я адресував до Гайгета — бо в цьому місці, такому пам'ятному мені, він жив — і відправив сам, не гаючи ні хвилини.
Де б не з'явилася Агнес, вона скрізь залишала приємний спогад про своє перебування. Повернувшись з пошти, я побачив, що клітки з пташками моєї бабусі висять саме так, як висіли вони колись на вікні вітальні в котеджі; моє м'яке крісло, замість значно м'якішого крісла бабусі, поставлене біля розчиненого вікна; і навіть кругле зелене віяло, яке бабуся привезла з собою, прикріплене до вікна. Здавалося, що все це зробилося саме собою, і з цього зрозумів я, хто це зробив. І миттю впізнав би я, хто поклав у старому порядку мої книжки, навіть коли б я знав, що Агнес перебуває за багато миль звідси, а не клопочеться коло нас, посміхаючись над безладом.
Моя бабуся досить прихильно поставилася до Темзи (річка справді дуже гарно виблискувала під сонцем, хоч і не так гарно, як море перед котеджем), але вона не могла примиритися з кіптявою, що, як вона казала, «наче перцем посипала все». У кожному кутку моїх кімнат відбулася справжня революція, у якій Пеготті відігравала видатну роль: ішла запекла боротьба проти цього перцю. Я був тільки мовчазним глядачем і думав лише, як мало, хоч і з великим гонором, робить навіть Пеготті, і як багато, хоч і безшумно, робить Агнес. Раптом хтось постукав у двері.
— Здається, — сказала Агнес, зблідши, — це тато. Він обіцяв мені прийти сюди.
Я відчинив двері і впустив не лише містера Вікфілда, а й Урію Гіпа. Я довго не бачив містера Вікфілда. Я був готовий до великих змін в ньому, бо Агнес мені дещо розповіла, але його вигляд просто вразив мене.
Річ не в тім, що він дуже постарів, хоч усе ще був вбраний з давньою охайністю. Не в тім, що нездоровий рум'янець вигравав на його щоках. Не в тім, що його очі налилися кров'ю, а руки нервово тремтіли — я знав, з якої причини, і спостерігав його дію на нього впродовж років. Не в тому, що він втратив свій привітний погляд і джентльменську поведінку, бо їх він не втратив. Найбільше вразило мене те, що він, джентльмен, який мав очевидну перевагу, мусив коритися цьому втіленню підлості — Урії Гіпу. Повна зміна позицій у відносинах цих двох людей — зміна, внаслідок якої Урії тепер належала влада, а містер Вікфілд був у залежності від нього — була для мене таким болючим видовищем, що я і висловити цього не можу. Коли б я бачив, як мавпа командує людиною, то й таке видовище здалося б мені менш принизливим.
Містер Вікфілд, здавалося, сам це добре розумів. Увійшовши, він ані слова не сказав і схилив голову, ніби від сорому. Та це тривало лише секунду, бо Агнес м'яко звернулася до нього:
— Тату! Ось міс Тротвуд... і Тротвуд, якого ви не бачили довгенько.
Читать дальше