Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Мушу сказати, що я нічого не знав про нього. Мені було тільки відомо, що він раніше сам керував конторою, а тепер самотньо живе в будинку біля Монтег'ю-Сквер, якому давно бракувало валика із фарбою; що приходить він до палати дуже пізно, а йде додому дуже рано; що з ним ніколи ніхто не радиться; і що він сидить у темній норі нагорі, де ніколи не вирішують ніяких справ, і де років двадцять уже, як кажуть, лежить на столі пожовклий аркуш незайманого чорнилами паперу.

— Ви ж не заперечуєте проти того, щоб я поговорив з ним, сер? — спитав я.

— Аж ніяк, — сказав містер Спенлоу. — Але я маю деякий досвід щодо розмов із містером Джоркінсом, Копперфілде. Хотів би я, щоб цей досвід був не такий сумний, бо особисто я пішов би вам назустріч. Я не маю ні найменших заперечень проти вашої розмови з містером Джоркінсом, Копперфілде, якщо ви визнаєте це за потрібне.

І шановний проктор палко потис мені руку. Радіючи цьому дозволу, я почав чекати на містера Джоркінса, міркуючи про Дору і спостерігаючи, як сонячне проміння спускається з димаря на стіну протилежного будинку. Потім пішов до кабінету містера Джоркінса, якого дуже здивував своєю появою.

— Заходьте, містере Копперфілд, — звернувся до мене містер Джоркінс, — заходьте.

Я ввійшов і сів: справу свою виклав я містерові Джоркінсу майже в тих самих словах, що й містерові Спенлоу. Містер Джоркінс був зовсім не такою жахливою істотою, як можна було б гадати; то був огрядний милий чоловік шістдесяти років, який вживав так багато нюхального тютюну, що в палаті існувала легенда, ніби він живиться тільки цією речовиною, не лишивши в своєму організмі місця для інших страв.

— А ви вже зверталися з цим до містера Спенлоу? — спитав містер Джоркінс, дуже стурбовано вислухавши мене.

Я ствердив це і зазначив, що містер Спенлоу посилався на нього.

— Він сказав, що я заперечуватиму? — запитав містер Джоркінс.

Я мусив визнати, що містер Спенлоу вважав це можливим.

— З жалем мушу сказати, містере Копперфілд, що не можу посунути вперед вашу справу, — нервово мовив містер Джоркінс. — Правду кажучи... але в мене засідання в банку, якщо ви будете такі ласкаві вибачити мене.

Тут він похапцем підвівся і зібрався вийти з кімнати. Але я наважився спитати його: невже немає ніякої надії влаштувати цю справу.

— Ні! — сказав містер Джоркінс, стоячи вже в дверях і похитуючи головою. — О, ні! Я заперечую, ви знаєте, — дуже швидко сказавши це, він вийшов. — Ви повинні знати, містере Копперфілд, — додав він, знову стурбовано просуваючи голову в двері, — що, коли містер Спенлоу заперечує...

— Особисто він не заперечує, сер! — сказав я.

— О, особисто! — нетерпляче повторив містер Джоркінс. — Запевняю вас, що є заперечення, містере Копперфілд. Безнадійно. Те, чого ви хочете, зробити не можна. Я... я справді мушу поспішати на ділову зустріч до банку.

По цій мові він побіг геть; і скільки мені відомо, впродовж трьох днів по тому не з'являвся до палати.

Я не хотів залишити невипробуваною жодну можливість. Тому я почекав на повернення містера Спенлоу і передав йому свою розмову з його компаньйоном. Я дав йому зрозуміти, що, на мою думку, він зможе пом'якшити непохитного Джоркінса, якщо візьме на себе цю справу.

— Копперфілде, — відповів містер Спенлоу, люб'язно посміхаючись, — ви не знаєте мого компаньйона, містера Джоркінса, так довго, як я. Я зовсім не хочу звинувачувати містера Джоркінса в якихось хитрощах. Але манера, з якою містер Джоркінс висловлює свої заперечення, часто обдурює людей. Ні, Копперфілде, — похитав він головою. — Містера Джоркінса не можна зворушити, повірте мені!

Я ніяк не міг добрати, хто ж з них двох заперечує проти моєї справи, але я бачив досить виразно, що один з компаньйонів проти, і що не може бути й мови про повернення тисячі фунтів стерлінгів моїй бабусі. У розпачі, про який я згадую із соромом, бо сумував через себе (хоч і завжди в зв’язку з Дорою), залишив я палату і пішов додому.

Я саме намагався призвичаїтися думками до найгіршого і будувати собі плани на суворе майбутнє, коли раптом на мене мало не наїхав візник. З вікна карети до мене простяглася ніжна рука і посміхнулось обличчя, що його я завжди зустрічав з почуттям радості й щастя від того часу, коли воно вперше обернулося до мене на старих дубових східцях з широким поруччям і коли воно нагадало мені своєю м'якою красою вітражі в церкві.

— Агнес! — радо вигукнув я. — О, моя мила Агнес, кому ще на цьому світі міг би я радіти більше ніж вам?