Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Містер Дік був трохи збентежений: очевидно, він цього не пригадував; але він поспішив дати стверджувальну відповідь.

— Місіс Креп — одна з них, — сказала моя бабуся. — Баркіс, я попрошу вас заварити чай і дати мені іншу чашку, бо не думаю, щоб та жінка дуже дбайливо її вимила.

Я занадто добре знав мою бабусю і розумів, що вона мала на думці щось важливе, і приїзд її був викликаний істотнішими причинами, ніж це могло б здаватися чужій людині. Я бачив, що вона пильно дивиться на мене, коли гадає, що я зайнятий чимсь іншим; через її зовнішню твердість і самовладання просочувалося деяке вагання. Я почав міркувати, чи не образив її чимсь; і совість шепотіла мені, що я їй ще нічого не написав про Дору. Невже це й було причиною її приїзду?

Та я знав, що вона пояснить стан речей тільки тоді, коли сама захоче. Тому я сів біля неї, почав розмовляти з її птахами, грався з кішкою і намагався триматися невимушено. Але це мені погано вдавалося; до того ж Містер Дік, перехиляючись через великого змія, що стояв за моєю бабусею, користався всякою нагодою, щоб таємниче хитати головою до мене і вказувати на неї.

Нарешті бабуся випила чай, дбайливо поправила сукню, витерла губи і сказала:

— Троте... ні, залишайтеся тут, Баркіс!.. Троте, чи можеш ти бути твердим і владати собою?

— Сподіваюся, бабусю.

— Як ти гадаєш? — наполягала міс Бетсі.

— Так я й гадаю.

— Тоді, дитя моє, — сказала моя бабуся, пильно дивлячись на мене, — як ти гадаєш, чому я визнала за краще сидіти сьогодні ввечері на цій моїй власності?

Я тільки похитав головою, не в змозі вгадати.

— Бо, — сказала моя бабуся, — це все, що в мене є. Бо я розорена, мій любий!

Якби будинок з усіма нами перекинувся в річку, то й тоді я навряд чи був би більше вражений.

— Дік це знає, — сказала моя бабуся, спокійно поклавши руку мені на плечі. — Я збанкротувала, мій любий Троте. Усе моє майно — в цій кімнаті, за винятком котеджу; а його я доручила Дженет здати наймачеві. Баркіс, мені треба знайти спальню для цього джентльмена. З міркувань ощадливості, я гадаю, що сама зможу влаштуватися тут. Особливого комфорту мені не треба. Це тільки на одну ніч. А завтра ми поговоримо докладніше.

Я був украй здивований і сповнений жалю до неї — запевняю вас, тільки до неї. Але раптом вона впала мені на груди і закричала, що вболіває тільки за мене. Та через секунду вона опанувала себе і, скоріше переможно, ніж пригнічено, заявила:

— Ми повинні мужньо сприймати удари долі та не дозволяти їй залякувати нас, любий мій! Ми мусимо дограти свою роль в цій п’єсі до кінця! І ми переживемо нещастя, Троте.

Зібравшись з думками, які трохи розгубились після шокуючої заяви моєї бабусі, я попросив містера Діка піти до бакалійної крамниці і оселитися в спальні, яку нещодавно залишив містер Пеготті. Ця бакалійна крамниця була на Генгерфордському ринку. А Генгерфордський ринок був тоді не таким, як у наші дні: перед дверима височіла дерев'яна колонада, яка надзвичайно сподобалася містерові Діку. Честь жити поруч із цим дивом мистецтва винагородила б його за будь-які незручності; але кімнатка була досить вигідна, якщо не зважати на букет пахощів, про які я вже говорив; не завадило б також мати ще одну затишну кімнатку біля спальні; але містер Дік був цілком зачарований своїм приміщенням. Місіс Креп обурено заявила йому, що там ніде й кішку повісити. Але містер Дік цілком справедливо зауважив мені, сидячи на ліжку і гойдаючи ногою:

— Мені зовсім не треба вішати кішку, Троте. Я ніколи не вішаю кішок. Отже, це мені байдуже.

Я спробував довідатися, чи знає містер Дік щось про причини раптової зміни в справах моєї бабусі. Як я й очікував, він не мав про це ні найменшого уявлення. Він міг тільки розповісти, що позавчора моя бабуся сказала йому:

— Ну, Діку, чи ви насправді такий філософ, яким я вас вважаю?

Тоді він відповів:

— Так, сподіваюся.

Тоді бабуся сказала:

— Діку, я розорилася.

Тоді він відповів:

— Ну то й що ж!

Тоді бабуся моя схвалила його твердість духу, і він дуже зрадів. А тоді вони поїхали до мене і по дорозі пили портер та їли бутерброди.

Містер Дік почувався цілком затишно, сидячи на ліжку, гойдаючи ногою і розповідаючи мені все це з широко розплющеними очима і здивованою усмішкою. І, на жаль, я пояснив йому, що розорення означає нужду, злидні і голод. Я дуже швидко пошкодував про цю жорстокість, бо він зблід, і сльози потекли по його щоках; він звів на мене такий невимовно зляканий погляд, що міг би пом'якшити й значно твердіше за моє серце. Я доклав усіх зусиль, щоб знову підбадьорити його. Та незабаром зрозумів (те, що мав би зрозуміти спочатку), що його бадьорий настрій залежав тільки від його віри в наймудрішу і найчудовішу з жінок; крім того, він покладався на мої розумові здібності. Він вірив, що розум мій здатний подолати всяке лихо.