Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Ось воно як! — зауважив я.

— О, запевняю тебе, — сказав Тредльс, — вона справді щось надзвичайне. І ось, знаєш, створена для товариства і розкоші, і, не маючи через обмежені кошти змоги розважитися, вона, природна річ, буває іноді дражливою і гнівливою. Софі втішає її.

— Отже, Софі — молодша сестра? — висловив я здогадку.

— О, що ти, ні! — сказав Тредльс, потираючи підборіддя. — Двом молодшим дев'ять і десять років. Софі виховує їх.

— Отже, вона друга донька, мабуть? — висловив я нову здогадку.

— Ні! — сказав Тредльс. — Сара — друга. У Сари, бідолашної, щось негаразд із хребтом. Хвороба ця згодом минеться, кажуть лікарі, але поки що вона мусить лежати на спині ще дванадцять місяців. Софі доглядає її. Софi — четверта.

— А мати їхня жива? — поцікавився я.

— О, так! — сказав Тредльс. — Вона жива. Вона взагалі жінка дуже високих якостей, але вогкий клімат не дуже корисний для її організму — правду кажучи, вона не може ворушити руками і ногами.

— Та що ти кажеш? — вигукнув я.

— Все це дуже прикро, правда? — відказав Тредльс. — Але це ще не так погано, як могло б бути, бо Софі посіла її місце. Вона такою ж мірою є матір'ю для своєї власної матінки, як і для всіх їх дев'ятьох.

Я відчув глибоку пошану до добрих якостей цієї юної леді, але не хотів змушувати Тредльса обговорювати не дуже радісні перспективи його спільного з Софі життя, тому спитав, як почувається містер Мікоубер.

— Він цілком здоровий, Копперфілде, дякую, — сказав Тредльс. — Я вже не живу з ним тепер.

— Ні?

— Ні. Бачиш, правду кажучи, — пошепки додав Тредльс, — у наслідок тимчасових непорозумінь він змінив прізвище на Мортiмер і тепер виходить на вулицю тільки коли смеркне, та й тоді в окулярах. Нашу квартиру описали за несплату орендних внесків. Місіс Мікоубер була в такому розпачі, що я просто не міг відмовитися поручитися за той другий вексель, про який ми з тобою говорили. Ти можеш уявити, як приємно було мені побачити, Копперфілде, що це розв'язало справу, і місіс Мікоубер повеселішала.

— Гм! — сказав я.

— Та недовго тривало її щастя, — вів далі Тредльс, — бо, на жаль, через тиждень їх описали вдруге. Це її зовсім підкосило. Від того часу я живу в мебльованих кімнатах, а Мортімери тепер небагато бувають у товаристві. Сподіваюся, ти не вважатимеш мене егоїстом, Копперфілде, якщо я скажу, що маклер забрав мій маленький круглий столик з мармуровою покришкою, а також горщик для квітів і підставку, що їх придбала Софі.

— Яка жорстокість! — обурено вигукнув я.

— То було... то було неприємно, — сказав Тредльс, супроводячи цей вислів гримасою. — Але я не дуже сумую про це, і ось чому. По щирості, Копперфілде, я був неспроможний викупити їх тоді; по-перше, маклер побачив, що мені ці речі потрібні, і запросив за них неймовірну цифру; по-друге, в мене… взагалі не було грошей. Але від того часу я стежив за крамницею цього маклера, — вів далі Тредльс, тішачись своєю таємницею, — що в кінці Тотенгем Керт Роуд і, врешті-решт, сьогодні я побачив, що вони виставлені на продаж. Я тільки потайки глянув на них, бо якби маклер побачив мене, боронь боже, він казна яку ціну спитав би за них. Зараз у мене є гроші, і мені спало на думку, що, може, ти не заперечуватимеш, якщо я попрошу твою добру няньку піти зі мною до крамниці — я проведу її до найближчого рогу — і купити їх, ніби для себе.

У пам’яті моїй свіжо зберігається захват, з яким Тредльс виклав мені цей план, і його впевненість у надзвичайній його хитромудрості.

Я відповів йому, що моя стара нянька щаслива буде допомогти йому, і що ми можемо піти туди всі втрьох, але з однією умовою. Цією умовою було, щоб він урочисто обіцяв більше не дарувати ні своє ім’я, ні будь-що інше містерові Мікоуберу.

— Мій любий Копперфілде, — сказав Тредльс, — я вже це вирішив, бо став відчувати, що вчиняю не тільки необережно, але просто несправедливо щодо Софі. Я собі дав слово, і нема вже чого боятись; але охоче дам слово і тобі. Той перший нещасний вексель я сплатив. Не маю сумнівів, що містер Мікоубер сплатив би його сам, коли б лише міг. Але він не міг. Вважаю своїм обов'язком відзначити одну рису в містерові Мікоубері, яка мені дуже сподобалася, Копперфілде. Це — щодо другого векселя, строк якого ще не минув. Він не каже мені, що вексель уже сплачений, але стверджує, що буде сплачений. У цих словах вбачаю я щось дуже благородне і чесне.

Мені не хотілося руйнувати віру мого милого друга, і тому я не заперечував. Ще трохи погомонівши, ми пішли до бакалійної крамниці по Пеготті. Тредльс відмовився провести цей вечір зі мною, по-перше, боячись, що його майно може купити хтось інший, а по-друге, саме цей вечір він зав­жди присвячував складанню листа до наймилішої дівчини в світі.