Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Про Стірфорса я не написав нічого. Я тільки розповів їй, що в Ярмуті велике горе, бо Ем’лі втекла, і що мене це вразило подвійно, зважаючи на додаткові обставини. Я знав, як швидко вона зав­жди відгадувала істину, і я знав також, що вона ніколи перша не назве його ім’я.

Відповідь я одержав з першою поштою. Коли я читав листа, мені здавалося, що я чую голос самої Агнес. Що ще я можу сказати!

Тредльс двічі чи тричі заходив до мене під час моєї відсутності. Він заставав лише Пеготті, а вона розповіла йому (як зав­жди з охотою розповідала всім), що вона — моя стара нянька. Він відрекомендувався їй, і вони трохи погомоніли про мене. Так казала Пеготті, але боюся, що гомоніла тільки вона, і не трохи, а досить довго, бо її зав­жди важко було зупинити, коли добра душа починала розмову на її улюблену тему.

Це нагадало мені дві обставини: по-перше, що ми з Тредльсом домовилися зустрітися в один з цих днів, а по-друге, що місіс Креп відмовилася від усіх своїх обов'язків (за винятком одержування платні), аж доки Пеготті не припинить свої відвідини. Частенько на східцях місіс Креп висловлювала писклявим голосом свою думку про Пеготті — мабуть, зверталася до домового духа, бо вона в цей час була абсолютно сама. Нарешті, вона звернулася до мене з листом, в якому розвивала свої погляди на речі. Почала вона зі свого універсального вислову, вживаного нею в усіх випадках, а саме, що вона сама мати. Далі вона повідомила мені, що зазнавала багатьох переживань, але на всіх етапах свого існування вона рішуче ненавиділа шпигів, блюдолизів і донощиків. Вона не називала ніяких імен, але на злодієві шапка горить; та все ж таки вона назавжди звикла зневажати шпиків, блюдолизів і донощиків, а надто в удовиному жалобному вбранні (ці останні слова були підкреслені). Якщо джентльмен падає жертвою шпигів, блюдолизів і донощиків (вона не називає імен), то це його власна справа. Він має право чинити на свій власний розсуд, хай так він і робить. Вона, місіс Креп, наполягає лише на тому, щоб їй не доводилося вступати в стосунки з такими персонами. Тому вона просить пробачити, що більше не з'являтиметься на другому поверсі, допоки речі знову не повернуться до колишнього й бажаного порядку. Далі вона зазначила, що її маленький рахунок лежатиме на столі кожної суботи вранці, і вона сподівається, що рахунки ці покриватимуться акуратно — так можна буде уникнути прикрих непорозумінь та незручностей.

Після цього місіс Креп цілком присвятила себе споруджуванню на східцях пасток, головним чином з глечиків, сподіваючись, що Пеготті одного разу переламає собі ноги. Я вважав трохи клопітким жити в такому стані облоги, але занадто боявся місіс Креп, щоб намагатися покласти край цьому.

— Мій любий Копперфілде, — скрикнув Тредльс, в точно призначений час з'явившись у моїх дверях і подолавши всі перепони. — Здоров, друже!

— Мій любий Тредльсе, — сказав я. — Я радий нарешті побачитися з тобою і дуже шкодую, що не був удома раніше. Але я був такий зайнятий...

— Так, так, я знаю, — відгукнувся Тредльс, — звичайно. Вона живе в Лондоні, здається?

— Що, що ти кажеш?

— Вона... вибач мене... міс Д., знаєш, — зашарівся Тредльс, — живе в Лондоні, здається мені?

— О, так! Біля Лондона.

— А моя, може ти пригадуєш, — сказав Тредльс, серйозно глянувши на мене, — живе в Девонширі, в сім'ї з десяти чоловік. Отже, я не такий зайнятий, як ти — у цьому розумінні.

— Дивно мені, — відказав я, — як ти можеш бачити її так рідко.

— Ах, — задумливо сказав Тредльс, — це здається дивом. Я гадаю, що тому можна це терпіти, Копперфілде, бо все одно нема ради.

— Напевно, що так, — відповів я, посміхаючись і трохи почервонівши. — І ще тому, що ти такий постійний і терплячий, Тредльсе.

— Невже! — здивувався Тредльс. — Тобі справді так здається, Копперфілде? Я так про це не подумав. Але вона сама така надзвичайно мила дівчина, що, може, й мені передала деякі зі своїх добрих якостей. Запевняю тебе, вона цілком забуває про себе i піклується про інших дев'ятьох.

— Хіба вона найстарша? — спитав я.

— О, що ти, ні! — сказав Тредльс. — Найстарша — красуня.

Він, мабуть, побачив, що я не міг утриматися від усмішки після такої наївної відповіді; тому він додав, теж усміхаючись всім своїм щирим обличчям:

— Я не хочу цим сказати, що моя Софі... гарненьке ім'я, Копперфілде, як ти думаєш?

— Дуже гарне! — погодився я.

— Я не хочу цим сказати, що моя Софі не чудова в моїх очах, і не була б однією з наймиліших дівчат у цілому світі в будь-чиїх очах (гадаю). Але кажучи, що старша — красуня, я маю на думці що вона дійсно... — він почав вимальовувати обома руками якісь хмари навколо себе. — Прекрасна, знаєш! — енергійно закінчив Тредльс.