Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— От що, на мою думку, значить, що з нею щось негаразд. Ми багато говорили про це з її дядьком і з її нареченим після роботи: вважаю, що з нею щось негаразд. Завжди, коли говорите про Ем’лі, — сказав містер Омер, трясучи головою, — треба пам'ятати, що це маленьке дівча сповнене любові. Є таке прислів'я: «не зробиш шовкового гаманця зі свинячого вуха». Та я цього не певний, я схильний думати, що це зробити можна, якщо почати змалечку. Адже вона зробила з цього старого човна таку хату, якої з каменю та з мармуру не збудуєш!

— Безперечно! — підтвердив я.

— Любо дивитися, як це мале тулиться до свого дядька, — сказав містер Омер, — як щодня щільніше прив'язується вона до нього. Тепер, ви ж розумієте, якщо вона відкладає, то в неї є перешкоди. Чого ще треба баритись?

Я уважно прислухався до розповіді милого старого, і всім серцем погоджувався з його словами.

— Отже, я їм сказав таке, — лагідно вів далі містер Омер. — Я їм сказав: «Не вважайте, що Ем’лі зв'язана строком навчання у нас. Хай це вас не турбує. Вона працює краще, ніж ми гадали; вона навчилася швидше, ніж ми гадали. Омер і Джорем зможуть і самі впоратись, і вона вільна, коли вам завгодно. Якщо вона схоче потім трохи працювати для нас у себе вдома — дуже добре. Якщо не схоче — теж дуже добре. Так чи так, ми збитків не матимемо». Бо... хіба ж ви не бачите, — сказав містер Омер, торкнувшись мене люлькою, — навряд чи людина з таким важким диханням, як я, та ще маючи внуків, стала б чинити перешкоди такій синьоокій квіточці, як вона.

— Безперечно, ні! — сказав я.

— Безперечно! Правда! — сказав містер Омер. — Гаразд, сер, її кузен... ви знаєте, що це вона з кузеном збирається одружитись?

— О, так, — відповів я. — Я з ним добре знайомий.

— Авжеж, — сказав містер Омер. — Гаразд, сер. Її кузен, скільки я розумію, заробляє тепер непогано; він подякував мені, як і годиться чоловікові (взагалі, мушу сказати, поведінка його викликає в мене високу повагу), і пішов та придбав собі такий чудовий будиночок, про який ми з вами могли б лише мріяти, заплющивши очі. Тепер цей будиночок умебльований гарненько, наче лялькова кімната; і тільки тяжка хвороба Баркіса — бідолашний! — перешкоджає їм тепер одружитися. Так чи так, а трапилася відстрочка.

— А Ем’лі, містере Омер, — спитав я, — чи вона вже не така стурбована?

— Ну, на це, знаєте, — відповів він, знову потираючи своє подвійне підборіддя, — не можна було б, звичайно, чекати. Перспектива змінити життя і відокремитися, і всяке таке, все це й близько до неї, і далеко від неї водночас. Смерть Баркіса не може це надовго відстрочити, але його затяжна хвороба — може. Так чи так, а справи дуже непевні, як бачите.

— Так, бачу, — сказав я.

— Ем’лі трохи хвилюється і тривожиться і, здається, тепер більше, ніж будь-коли. Щодня вона начебто ніжнішою стає до свого дядька і шкодує розлучитися з ними всіма. Одного мого ласкавого слова досить, щоб її очі наповнилися сльозами; і коли б ви бачили її з дівчам моєї Мінні, ви б цього ніколи не забули. Прямо дивно, — задумано сказав містер Омер, — як любить вона цю дитинку!

Це здалося мені зручною нагодою спитати містера Омера, доки нашу розмову не обірве повернення його дочки та її чоловіка, чи знає він щось про Марту.

— Ах, — засмучено відповів він, похитуючи головою. — Нічого доброго. Сумна історія, сер, хоч і не знаю, як ви довідалися про неї. Ніколи не помічав я нічого поганого в цій дівчині. Я б цього не казав перед моєю Мінні, бо вона сердиться на мене за це, але, справді, нічого не помічав. Та й ніхто з нас не мав підозр.

Містер Омер раніше за мене почув кроки своєї доньки і застережливо моргнув мені, підштовхнувши мене люлькою. Негайно після цього увійшла Мінні зі своїм чоловіком.

Вони розповіли, що містерові Баркісу «так погано, як тільки може бути», що він зовсім непритомний; і що містер Чілліп, виходячи від хворого, сумно сказав, що ніяка медицина, ні хірурги, ні аптекарі не могли б допомогти йому. Лікарі й хірурги вже не допоможуть йому, сказав містер Чілліп, а аптекарі можуть лише отруїти його.

Почувши це і довідавшись, що містер Пеготті там, я вирішив піти нарешті до моєї няньки. Побажавши доброї ночі містерові Омеру та містерові і місіс Джорем, я попростував туди з сумним почуттям, думаючи про містера Баркіса, як про нову і зовсім іншу істоту.

На мій тихий стукіт у двері відповів містер Пеготті. Він не дуже здивувався, побачивши мене. Я помітив, що не дуже здивувалась і моя стара нянька; гадаю, що очікування на ту страшну подію зводить нанівець усі інші несподіванки.