Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

О десятій годині я вийшов на вулицю. Більшість крамниць вже зачинились, у місті було тихо. Підійшовши до закладу Омера і Джорема, я помітив, що віконниці зачинені, але двері крамниці ще відкриті. Побачивши в глибині магазину містера Омера, що покурював свою люльку біля дверей вітальні, я увійшов і спитав його, як він почувається.

— Та що мені станеться, — відповів містер Омер, — як ваше здоров'ячко? Сідайте... Дим вам не завадить, сподіваюсь?

— Аж ніяк, — сказав я. — Я його навіть люблю, з чужої люльки.

— Аби не з вашої, га? — зареготав містер Омер. — Воно й краще, сер. Погана звичка для молодого чоловіка. Сідайте. Я сам курю тільки через астму.

Містер Омер звільнив місце для мене і поставив крісло. Після того він знову сів, відсапуючись і припадаючи вустами до люльки, ніби з неї вдихав повітря, якого йому бракувало.

— Мені шкода було почути погані відомості про містера Баркіса, — сказав я.

Містер Омер пильно подивився на мене і похитав головою.

— Чи не знаєте, в якому стані він сьогодні? — спитав я.

— Саме це запитання хотів я поставити вам, сер, — відповів містер Омер, — та тільки не наважувався. Це одна з неприємностей нашої професії. Коли клієнт захворіє, ми не можемо запитувати, як його здоров'я.

Цього я й не передбачив; хоч, заходячи, я сам побоювався почути давню пісню. Але коли вже він сам сказав це, то я поспішив похвалити делікатність старого трунаря.

— Так, так, ви розумієте, — сказав містер Омер, похитуючи головою. — Ми не сміємо запитувати. Боже мій, це був би такий сюрприз для хворого, що він може саме від цього і пішов би на той світ. «Кланялися вам Омер і Джорем і веліли спитати, як почуваєтеся сьогодні», або щось подібне.

Ми з містером Омером похитали головами, а потім містер Омер почав смоктати з люльки повітря, якого йому не вистачало.

— Отак наша професія обмежує можливість висловити свою увагу, — почав знову містер Омер. — Взяти мене — хіба ж я один рік знаю Баркіса? Я його сорок років знаю! Але я не можу піти і спитати, як його здоров'я.

Я погодився з містером Омером, що це дуже неприємно.

— Я сподіваюся, що я не користолюбніший за інших. Гляньте на мене! Щохвилини може в мене спинитися подих, і навряд чи за таких обставин я можу бути користолюбним. Чи може бути хто користолюбним, коли знає, що не сьогодні-завтра подиху йому не вистачить, і груди його луснуть, мов старі міхи; та ще, коли цей чоловік має внуків?

— У жодному разі не може! — погодився я.

— Не те, щоб я скаржився на професію, — вів далі містер Омер. — Аж ніяк. Всі спеціальності мають свої добрі й погані сторони. Шкода тільки, що не всі це розуміють.

Містер Омер з шанобливим і дружнім обличчям затягнувся кілька разів і сказав, підбиваючи підсумки першому питанню:

— Отже, ми мусимо довідуватися про Баркіса тільки через Ем’лі. Вона добре знає нас і не має жодних сумнівів щодо нас. Правду кажучи, Мінні і Джорем пішли зараз додому (вона зараз там, бо тепер трохи допомагає своїй тітці) спитати, як почувається хворий сьогодні ввечері; і якщо ви будете такі ласкаві почекати, доки вони повернуться, то вони розкажуть вам усе докладно. Чи не хочете ви чогось? Скажімо, склянку води з сиропом? Я сам п'ю воду з сиропом підчас паління, — сказав містер Омер, підіймаючи склянку, — бо кажуть, що це пом'якшує дихальні шляхи, по яких проходить мій утруднений подих. Ах, боже мій, — хрипко сказав Містер Омер, — то не в дихальних шляхах проблема! Дайте мені досить повітря, — кажу я своїй доньці Мінні, — а я вже сам знайду для нього шляхи.

Справді, йому не вистачало повітря, і я дуже турбувався, побачивши, як він сміється. Коли він відкашлявся, я подякував йому за сироп, але відмовився, бо щойно пообідав, і згодився почекати, доки повернуться його дочка і зять. Потім я спитав про маленьку Ем’лі.

— Ну, сер, — сказав містер Омер, витягаючи з рота люльку, щоб почухати нею підборіддя, — правду вам скажу, я буду щасливий, коли відбудеться її весілля.

— Чому так? — спитав я.

— З нею щось негаразд, — сказав містер Омер. — Не те, щоб вона була не така гарна, бо вона стала ще гарнішою, запевняю вас, ще гарнішою! Не те, щоб вона працювала гірше, ніж раніше, ні! Вона варта була шести робітниць, і вона й тепер варта шести робітниць. Але охота в неї пропала. Чи розумієте ви мене? — містер Омер знову потер підборіддя та ковтнув диму. — Щирості не бачу я в Ем’лі. Того, що я називаю: «Ану, дітки, раз, два, три, ура!» — ось чого я в Ем’лі не бачу.

Його обличчя і рухи були такі виразні до його слів, що я міг тільки стверджувально похитати головою. Це, здається, сподобалося йому, і він повів далі: