Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

І ні слова більше.

Місіс Стірфорс якось особливо раділа присутності свого сина, а Стірфорс цього разу ставився до неї особливо уважно і шанобливо. Дуже цікаво було бачити їх разом — не тільки через їхню взаємну любов, а більше через їхню разючу схожість. Його запальність і гордість пом'якшувались у ній віком і статтю і перетворювались на величну гідність. Не раз спадало мені на думку: як добре, що досі не виникло між ними ніякої серйозної суперечки; бо інакше дві такі натури — чи краще було б сказати, такі два відтінки однієї і тієї ж натури — примирити було б важче, ніж найбільші протилежності. Думка ця, визнаю, виникла в мене не самостійно, а під впливом слів Рози Дартль.

За обідом вона сказала:

— О, скажіть же мені нарешті хтось, бо я думала про це увесь день і хочу знати!

— Що саме ви хочете знати, Розо? — відгукнулася місіс Стірфорс. — Дуже прошу вас, Розо, не будьте таємничою.

— Таємничою? — вигукнула вона. — О, справді? Ви вважаєте, що я таємнича?

— Я безнастанно благаю вас, — сказала місіс Стірфорс, — розмовляти просто, як вам природа підказує.

— О! Значить природа мені цього не підказує? — відповіла та. — Справді, вам доведеться терпіти мої запитання, бо я запитую з цікавості. Ми ніколи не знаємо самі себе!

— Це вже теж стало для вас природним, — спокійно сказала місіс Стірфорс. — Але я пригадую — і ви, мабуть, теж — часи, коли у вас був інший характер, Розо, менш насторожений і більш довірливий.

— О, безперечно, ви маєте рацію! — відповіла вона. — А одна погана звичка тягне за собою й іншу. Справді! Значить, я була менш насторожена і більш довірлива? І як це я могла так непомітно змінитись? Ах, дуже шкода! Що ж, треба намагатися стати такою, як раніше.

— Дуже на це сподіваюся, — з усмішкою сказала місіс Стірфорс.

— О! Я, знаєте, дійсно спробую це зробити, — відказала Роза. — Я буду вчитися відвертості... від кого б це, наприклад... скажімо... від Джеймса.

— Ви не могли б знайти кращої школи відвертості, Розо, — швидко відгукнулася місіс Стірфорс, бо мова Рози Дартль зав­жди була забарвлена певним сарказмом, хоч цього разу Роза висловлювалася з найневиннішим виглядом.

— У цьому я цілком певна, — з несподіваною палкістю відповіла вона. — Якщо я певна в чомусь — справді, знаєте — то я певна саме в цьому!

Місіс Стірфорс, здається, трохи пошкодувала, що висловилася так гостро, і сказала трохи м'якше:

— Гаразд, люба моя Розо, але ж ми ще не почули, що так цікавить вас.

— Що мене цікавить? — навмисно холодно відповіла вона. — О! Я тільки хотіла знати: якщо люди, так схожі між собою своєю моральною конституцією... це правильний вислів?

— Це вислів не гірший за інші, — зазначив Стірфорс.

— Дякую... якщо люди, дуже схожі між собою своєю моральною конституцією, посваряться з якогось серйозного приводу, то чи буде між ними ворожнеча сильніша і триваліша, ніж в інших людей?

— Мабуть, що так, — відповів Стірфорс.

— Ви так думаєте? — відказала вона. — Боже мій. Припустімо, наприклад, — всяка неймовірна річ годиться для прикладу — що між вами й вашою матір'ю виникли б серйозні незгоди.

— Моя люба Розо, — перепинила місіс Стірфорс, добродушно сміючись. — Знайдіть якийсь інший приклад. Ми з Джеймсом, слава богу, дуже добре знаємо свої взаємні обов'язки!

— О! — сказала міс Дартль, задумливо похитуючи головою. — Напевно! Отже, це попередить незгоди? Авжеж, звичайно! Я дуже рада, що поставила таке безрозсудне запитання. Принаймні я тепер знаю, що ваші взаємні обов'язки запобігають незгодам. Дуже вам вдячна.

Не можу опустити ще одну невеличку обставину щодо міс Дартль, бо я мав підстави згадати про це згодом, коли все невиправне минуле стало мені відоме. Увесь цей день, а особливо після останньої розмови, Стірфорс докладав усіх зусиль, щоб причарувати і вмилостивити Розу Дартль. Мене не здивувало, що він досягнув своєї мети. Не дивувало мене й те, що вона спочатку боролася проти його чудового вміння, яке тоді здавалось мені чудовою природою; адже ж я знав, що вона примхлива й уперта. Я бачив, як помалу пом’якшуються риси її обличчя та рухи; я бачив, як дедалі ніжнішає її погляд на нього; я бачив, як вона дедалі слабше, але зав­жди гнівно, немовби проклинаючи свою слабкість, намагається чинити опір його непереможним чарам. І, нарешті, я бачив, як пом’якшується її суворий вираз, посмішка стає милою, і перестав боятись її, і всі ми сіли перед каміном, жваво розмовляючи і сміючись, немов малі діти.