Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Ні. Не для того. Я сьогодні вперше почув про той вексель. Гадаю, що він, очевидно, запросить мене підписати той вексель дорогою додому. Я про інший.

— Сподіваюся, що з цього нічого поганого не вийде, — сказав я.

— Я теж сподіваюся, — мовив Тредльс. — Він кілька днів тому сказав мені, що вексель уже убезпечений валютою. Це вислів містера Мікоубера.

Містер Мікоубер уже нетерпляче поглядав на нас знизу, і я мав час тільки повторити свою пересторогу. Тредльс подякував мені та пішов униз. Але побачивши, як ласкаво взяв він під руку місіс Мікоубер і як добродушно поніс він її чепчик, я став боятися, що біржа проковтне його з усіма потрохами.

Я повернувся до свого каміна і з напівсумною, напіввеселою усмішкою замислився про характер містера Мікоубера і про наші давні стосунки, коли раптом почув на сходах швидкі кроки. Спочатку я подумав, що це Тредльс повертається за чимсь забутим, але в міру того, як наближалися кроки, я впізнавав їх, і серце моє закалатало, і кров прилила до обличчя, бо то був Стірфорс!

Ніколи не забував я про Агнес, ніколи не залишала вона священного притулку в моєму серці. Але коли Стірфорс увійшов і, простягаючи руку, зупинився переді мною, миттю темрява, що вкривала його в моїй уяві, змінилася на світло, і соромно стало мені, що міг я мати сумніви щодо того, кого так щиро любив. Агнес я любив не менше, і від самого початку й назавжди вона була моїм лагідним янголом. Я докоряв собі, а не їй, що образив його своїми підозрами, і ладен був спокутати, якби тільки знав, як саме.

— Ого, Маргаритко! Ти неначе остовпілий! — розреготався Стірфорс, щиро стискаючи мою руку. — Та я спіймав тебе на гарячому, ти знову бенкетував, сибарите? Видно, що члени Докторської палати — найвеселіші хлопці в місті. Ми, тверезі оксфордці, ніщо перед вами!

Він веселим поглядом окинув кімнату, сів на диван напроти мене — той самий, який щойно звільнила місіс Мікоубер — і розворушив дрова в каміні так, що вогонь пишно спалахнув.

— Я так здивувався спочатку, — сказав я нарешті, щиро вітаючи його, — що мені аж дух захопило.

— Вигляд мій корисний для хворих очей, як то шотландці кажуть, — відповів Стірфорс, — і такий самий вигляд у тебе, Маргаритко, ти просто квітнеш. Як же ти живеш, мій вакханале?

— Живу дуже добре, — відповів я, — але сьогодні у мене вакханалії не було, хоч і визнаю, що в мене обідало троє гостей.

— Я їх усіх зустрів на вулиці, вони вголос вихваляли тебе, — зауважив Стірфорс. — Що це за суб'єкт у тісних штанях?

Я спробував коротко змалювати йому містера Мікоубера. Стірфорс щиро сміявся з мого портрета і заявив, що з таким чоловіком він обов'язково повинен познайомитись.

— Але, як ти думаєш, хто був другий чоловік? — спитав я в свою чергу.

— Бог його знає, — сказав Стірфорс, — сподіваюся, він не дуже нудний? Щось він мені здався таким.

— Тредльс! — урочисто повідомив я.

— А хто він такий? — байдуже спитав Стірфорс.

— Та хіба ж ти не пригадуєш Тредльса? Тредльс, що спав з нами в одній спальні в Салем-Гаузі!

— Ах, той хлопець! — сказав Стірфорс, розбиваючи коцюбою велику грудку вугілля. — Він усе ще такий ніжний? Де це ти його підчепив?

У відповідь я почав щосили вихваляти Тредльса, бо відчував, що Стірфорс трохи зневажливо ставиться до нього. Стірфорс хитнув головою, всміхнувся і зазначив, що був би радий знову зустрітися зі старим товаришем, подивитися, чи й досі він такий чудний хлопець, а потім спитав, чи нема чого попоїсти. Під час цієї нашої короткої розмови він або схвильовано та палко говорив, або мовчки шурував вугілля у каміні. Помітив я, що це саме робив він, коли я ставив на стіл залишки пирога з голубиною начинкою та інші рештки банкету.

— Ого, Маргаритко, та це королівська вечеря! — раптом вигукнув він, сідаючи за стіл. — Я віддам їй належне, бо приїхав я з самого Ярмута.

— А я гадав, що ти приїхав з Оксфорда, — відповів я.

— Е, ні, — сказав Стірфорс. — Я захопився мореплавством, це значно краще, ніж наука.

— Літтімер тут сьогодні про тебе запитував, — зауважив я. — І з його слів я зрозумів, що ти їдеш з Оксфорда; хоч, як подумати, так він цього й не казав.

— Літтімер ще більший дурень, ніж я гадав. Чого це він взагалі запитував про мене? — сказав Стірфорс, весело вихиливши чарку вина за моє здоров'я. — Та щоб зрозуміти його, треба бути розумнішим, ніж ми з тобою.

— Що правда, то правда, — сказав я, присуваючи свій стілець до столу. — Отже, ти був у Ярмуті, Стірфорсе. Довго ти там був? — мене ця ситуація страшенно цікавила.