Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Потім містер Мікоубер виголосив теплу похвальну промову Тредльсові. Він сказав, що сам не може сподіватися виховати в собі блискучі сторони характеру Тредльса, але любити його за цей характер він може. Він розчулено натякнув на невідому молоду леді, якій Тредльс зробив честь своїм коханням і яка відповіла на це кохання, зробивши честь і щастя Тредльсові своїм коханням. Містер Мікоубер підняв бокал за неї. Я теж. Тредльс подякував нам обом, кажучи з чарівною простотою і щирістю:

— Я справді дуже вдячний вам і запевняю вас, вона — наймиліша дівчина!

Містер Мікоубер скористався нагодою і в найделікатніших і найобережніших висловах натякнув на стан моїх почуттів. Ніщо, крім упертого заперечення його друга Копперфілда, зазначив він, не могло б звільнити його від враження, що його друг Копперфілд кохає, і що його кохають. Деякий час я палав, соромився, червонів, незв'язно бурмотав, намагався відмовитись, і нарешті сказав, підіймаючи бокал:

— Гаразд! Вип'ємо за Д.!

Містер Мікоубер так розчулився і схвилювався, що схопив бокал пуншу і побіг до моєї спальні, запрошуючи місіс Мікоубер випити за Д. Вона захоплено випила, тонким голосом гукаючи зі спальні:

— Слухайте, слухайте! Мій любий Копперфілде, я неймовірно рада! Слухайте! — і замість оплесків стукала в стінку.

Після цього наша розмова набрала буденного характеру. Містер Мікоубер розповів нам, що він вважає Камден Таун незручним, і що першим його заходом, коли внаслідок оголошення обставини зміняться на краще, буде переїхати до іншого місця. У східній частині Оксфорд-Стрит, напроти Гайд-Парку, він уже звернув увагу на певний будинок, але не може переселитися туди негайно, бо над ним ще треба добряче попрацювати. Він пояснив, що, мабуть, протягом певного часу змушений буде задовольнитися тільки мансардою над якоюсь респектабельною крамничкою, скажімо, на Пікаділлі — це б дуже сподобалося місіс Мікоубер. Там можна зробити балкон чи надбудувати ще один поверх, або зробити ще якісь подібні вдосконалення — і вони там зможуть з достатнім комфортом і гідністю жити кілька років. Що б йому не судилося, палко заявив він, і де б не була його оселя, але на одне можемо ми покластися — там зав­жди буде кімната для Тредльса та ніж з виделкою для мене. Ми подякували йому за доброзичливість, а він попросив нас пробачити, що вдається до таких практичних і ділових подробиць, але це природна річ для людини, яка заново влаштовує своє життя.

Місіс Мікоубер знову постукала в стіну і запитала, чи готовий чай — так обірвалася ця частина нашої дружньої розмови. Вона дуже мило господарювала за чайним столом; і щоразу, коли я підходив до неї, просячи чаю чи бутерброд, вона пошепки запитувала мене, білява Д. чи чорнява, висока вона чи маленька. У глибині душі мені дуже подобалися ці запитання. Після чаю ми розмовляли про всілякі речі перед каміном. Місіс Мікоубер була така ласкава проспівати нам своїм тихеньким, тоненьким, рівним голоском (я зав­жди думав, що він міг би звучати приємніше) свої улюблені балади про «Сміливого білого сержанта» та «Маленького Теффіна». Місіс Мікоубер здобула собі славу цими піснями, коли ще жила вдома у тата і мами. Містер Мікоубер розповів нам такі подробиці про ці пісні: вперше ступивши на поріг її батьківського дому і почувши її спів, він надзвичайно зацікавився співачкою, але коли справа дійшла до «Маленького Теффіна», він вирішив завоювати цю жінку або загинути.

Було вже між десятою і одинадцятою, коли місіс Мікоубер підвелася, сховала чепчик у паперову торбинку і вбрала капелюшок. Містер Мікоубер скористався нагодою, коли Тредльс одягав пальто, щоб нишком покласти мені в руку якогось листа і пошепки попросити перечитати цей лист на дозвіллі. Вперед пішли містер Мікоубер зі своєю дружиною, Тредльс з чепчиком у папері йшов слідом за ними. Я вийшов зі свічкою посвітити їм на сходах через поруччя, щоб затримати на хвилину Тредльса.

— Тредльсе, — сказав я, — містер Мікоубер, сердега, нікому не бажає завдати шкоди, але я на твоєму місці не позичав би йому нічого.

— Мій любий Копперфілде, — відповів Тредльс, посміхаючись, — я не маю грошей, щоб позичити будь-кому.

— У тебе є ім'я, знаєш, — сказав я.

— О! Ти вважаєш, я можу його позичити? — задумливо відповів Тредльс.

— Звичайно!

— О! — сказав Тредльс. — Так, це слушно. Я дуже вдячний тобі, Копперфілде, але... боюся, що це я вже йому позичив.

— Для того векселя, який має бути певним капіталовкладенням?