Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Та справа про перший чек на чотири тисячі п'ятсот фунтів пішла несподіваним шляхом, Спайкере, — сказав містер Гелпідж.

— Ви маєте на увазі справу Д. проти А.? — спитав містер Спайкер.

— Справу Ц. проти Б.! — відповів містер Гелпідж.

Містер Спайкер підвів брови і, очевидно, дуже зацікавився.

— Коли про це питання повідомили лорда... Я не маю потреби називати його імені, — сказав містер Гелпідж, вагаючись...

— Розумію, — відповів містер Спайкер, — Н.

Містер Гелпідж кивнув головою.

— ...коли про це йому було повідомлено, його відповідь була така: «Гроші або тюрма».

— Помилуй нас, боже! — скрикнув містер Спайкер.

— «Гроші або тюрма!» — твердо повторив містер Гелпідж. — Спадкоємець... ви розумієте мене?

— К., — сказав містер Спайкер урочисто.

— К. рішуче відмовився підписатись. Його для цього викликали до Ньюмаркета, але він категорично відмовився.

Містер Спайкер так зацікавився, що наче аж закам'янів.

— Отже, справа досі нерозв'язана, — сказав містер Гелпідж, відкинувшись на спинку крісла. Наш друг Уотербрук пробачить, що я висловлююсь не зовсім ясно, бо тут йдеться про грандіозні суми.

Містер Уотербрук був, на мою думку, тільки щасливий, що за його столом навіть хоч натякали на такі суми і на такі імена. Він удав, ніби чудово знає про всі ці справи (хоч я певен, він розумів суть розмови не більше ніж я), і похвалив передбачливість співрозмовників. Містер Спайкер, після того, як йому висловлена була така довiра, захотів зі свого боку повідати другові деякі свої таємниці; отже, попередній діалог змінився іншим, і тут настала черга містера Гелпіджа дивуватись, а слідом за тим почалася ще одна розмова, під час якої дивувався вже знову містер Спайкер; і так тривало довгенько. Весь цей час ми, сторонні слухачі, були пригнічені вагою величезних сум, про які точилася розмова; а господар з гордістю спостерігав нас, жертв священного жаху і здивування.

Не дивно, що я зрадів змозі вийти у вітальню до Агнес, поговорити з нею в кутку і познайомити її з Тредльсом, як і раніше несміливим, але приємним і добродушним хлопцем. Він мусив рано піти з гостей, бо завтра він на місяць виїздив, і тому мені не пощастило поговорити з ним так докладно, як хотілося б. Проте ми обмінялись адресами і пообіцяли один одному зустрітися, коли він повернеться до міста. Його дуже зацікавило, що я продовжую знайомство зі Стірфорсом. Тредльс говорив про нього з такою теплотою, що я змусив його висловити Агнес свої думки про мого приятеля. Але Агнес тільки ледве помітно похитала головою.

Навряд чи могла вона почуватися як вдома серед тих людей, тому я майже зрадів, довідавшись, що за кілька днів вона виїздить звідси; щоправда, мені шкода було так скоро розлучатися з нею знову. Саме тому я лишався там, поки всі гості не розійшлися. Розмовляючи за нею і слухаючи її спів, я пригадував щасливе життя в похмурому старому будинку, що його так прикрашала вона; я ладен був лишитися в Уотербруків до півночі. Але всі зорі цього товариства зникли, і в мене вже не було приводу лишатися тут далі; тому, проти волі, довелося мені піти додому. І тоді, більше, ніж будь-коли раніше, відчув я, що Агнес — мій добрий янгол. Сподіваюсь, я не завдав шкоди, коли думав про її миле обличчя та затишну усмішку, про світло, що лине від неї, немов від янгольського створіння.

Я сказав, що всі гості розійшлись; але це не зовсім так, бо Урія до самого кінця крутився коло нас. Сходами він пішов слідом за мною. Слідом за мною йшов він і по вулиці. Поволі намагався він просунути свої довгі кощаві пальці у ще довші пальці величезних рукавичок.

Мені не до смаку було товариство Урії, але, пригадуючи прохання Агнес, я запросив його завітати до мене випити трохи кави.

— О, справді, мастере Копперфілд, — відгукнувся він, — прошу пробачення, мені слід було б сказати, містере Копперфілд... мені не хочеться, щоб ви турбувалися, запрошуючи таку мізерну особу, як я, до вашого дому.

— Я зовсім не турбуюся через це, — відповів я. — Чи ви не хочете завітати до мене?

— Мені цього дуже хотілося б, — відповів Урія, роблячи жахливі гримаси.

— Тоді ходімо! — сказав я.

Я мимоволі розмовляв з ним занадто лаконічно, але він начебто не помічав цього. Ми пішли найближчим шляхом і не дуже багато говорили по дорозі. Здавалося, що Урія так підлабузнюється навіть перед своїми жахливими рукавичками, бо він усе ще натягав їх і начебто зовсім не посунувся у цій справі вперед, коли ми прийшли до моєї квартири.