Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Агнес знову розсміялась, радіючи зі своєї прозорливості. Вона сказала, що коли я буду вірний своїй звичці розповідати їй все, то, мабуть, вона зможе скласти невеличкий список моїх пристрастей, з датами, тривалістю і наслідками кожної — щось подібне до таблиці царствування королів і королев в історії Англії. Потім спитала вона мене, чи бачив я Урію.

— Урію Гіпа? — здивувався я. — Ні. Хіба він у Лондоні?

— Він щодня приходить до контори на нижньому поверсі, — відповіла Агнес. — Він прибув до Лондона за тиждень до мене. І боюся, що справа його неприємна, Тротвуде.

— Я бачу, що його справа непокоїть вас, Агнес, — зазначив я. — Що це може бути?

Агнес відклала своє рукоділля і відповіла, склавши руки і спрямувавши на мене погляд своїх чудових очей:

— Здається, він збирається стати компаньйоном мого тата.

— Що? Урія? Цей низький потворний чоловічок плазом виповз на таку височінь?! — гнівно скрикнув я. — Хіба ви не чинили опору цьому, Агнес? Зважте, що вийде з цього! Вам не можна мовчати. Ви не повинні дозволити вашому батькові зробити такий божевільний крок! Ви маєте перешкодити цьому, Агнес, поки ще є час!

Не відводячи очей від мене, Агнес хитала головою, поки я говорив, і ледве помітно всміхалась — очевидно, від моєї запальності. Потім вона відповіла:

— Ви пригадуєте нашу останню розмову про тата? Невдовзі після того — не більше, ніж за два чи три дні — він уперше натякнув мені на те, про що я оце вам розповіла. Сумно було бачити, як у ньому боролися бажання змалювати це мені, як свій власний вибір, і незмога приховати, що він змушений зробити це. Я дуже зажурилася.

— Він змушений це зробити, Агнес? Хто змусив його?

— Урія, — відповіла вона, на хвилину завагавшись, — зробив себе незамінним для тата. Він хитрий і спостережливий. Він керував татовими слабкостями, заохочував їх і використовував, аж доки — скажу вам, як воно є, Тротвуде, — аж доки тато не став боятися його.

Вона ще більше могла б сказати; вона знала або підозрювала ще щось; я це ясно бачив. Та не міг я наважитися завдати їй болю запитанням, бо знав, що вона це приховує від мене, шкодуючи свого батька. Давно вже йшло до того, я відчував це: так, я не міг не зрозуміти, що давно вже йшло до того. Я мовчав.

— Його вплив на тата, — вела далі Агнес, — дуже великий. Він розпинається у своїй відданості і вдячності, — сподіваюсь, щирій, — але насправді влада в його руках, і, боюся, він зловживає своєю владою.

Я заявив, що він — мерзенний пес, і мені на хвилинку полегшало.

— Коли батько вів зі мною оту розмову, — продовжувала Агнес, — у цей самий час він заявив татові, що збирається покинути його; йому, мовляв, дуже не хочеться цього робити, але в нього є кращі перспективи на майбутнє. Тато тоді дуже засумував, і клопоти гнітили його більше, ніж будь-коли раніше; але його начебто підбадьорила пропозиція Урії стати його компаньйоном, хоч разом з тим тато трохи соромився її.

— А як сприйняли її ви, Агнес?

— Я зробила те, Тротвуде, — відповіла вона, — що мені здається правильним. Я певна була, що для спокою тата необхідно принести цю жертву, і порадила йому погодитись. Я сказала, що це полегшить тягар його життя, — сподіваюся, так воно й буде! — і що тоді він матиме більше часу для розмов та розваг зі мною. О, Тротвуде, — скрикнула Агнес, витираючи сльози, — мені іноді здається, що я ворог батька, а не любляча його дитина, я ж бо знаю, як змінився він заради своєї любові до мене. Знаю, як обмежив він коло своїх розваг і обов'язків, зосередивши всю свою увагу на мені. Я знаю, від якої безлічі речей відмовився він заради мене, як безнастанні думки про мене затьмарили його життя, послабили його міць і енергію, що зав­жди спрямовані були до однієї мети. Якби спроможна я була дати собі раду! Якби могла я відновити його сили, що їх він втратив заради мене!

Ніколи раніше не бачив я, як Агнес плаче. Я бачив сльози на її очах, коли приносив додому нові відзнаки зі школи, бачив сльози, коли востаннє розмовляв з нею про батька, бачив, як відвернула вона голівоньку, коли ми прощались. Але ніколи не бачив її в такому смутку. Я сповнився жалю і спромігся тільки безпорадно повторити кілька разів:

— Благаю, Агнес, не треба! Не треба, люба моя сестро!

Але Агнес була характером значно дужча за мене; вона не потребувала моїх заспокоювань. Знову набрала вона того спокійного чудового вигляду, який зав­жди в спогадах моїх відрізняє її від усіх інших; немовби хмарка зникла з ясного неба.