Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Отже, містер Вікфілд, — сказав я врешті-решт, — який коштує п’ятисот таких людей, як ви... або я, — нізащо в світі не міг я втриматися від того, щоб зробити величезну паузу між згадуваннями про Урію і про себе, — часто бував необережним? Чи не так, містере Гіп?

— О, справді, дуже необережним, мастере Копперфілд, — відповів Урія, скромно зітхаючи. — О, дуже, дуже! Але, будь ласка, звіть мене Урією. Це так нагадує давні часи!

— Гаразд, Уріє, — сказав я, хоч важкенько було мені піти на таку інтимність.

— Дякую, — палко вимовив він. — Дякую, мастере Копперфілд. Здається мені, нібито наді мною віють давні вітри, або дзвонять давні дзвони, коли ви кажете — Уріє. Прошу пробачення. Я, здається, говорив про щось?

— Про містера Вікфілда, — нагадав я.

— О! Так, справді, — сказав Урія. — Ах! Він дуже необережний, мастере Копперфілд. Я про це не казав би нікому, крім вас. Навіть вам я можу лише натякнути на це, і не більше. Був би на моєму місці протягом останніх кількох тижнів хтось інший, то він за цей час прибрав би містера Вікфілда (о, який він цінний чоловік, мастере Копперфілд!) до рук. При-брав-би-до-рук, — повільно мовив Урія, простягнув свої бридкі руки над моїм столом і придавив його долонями так, що він почав тремтіти, і навіть кімнату затрусило.

Здається мені, що коли б я навіть бачив, як він стає огидною п’ятою на голову містера Вікфілда, то й тоді не міг би я ненавидіти його більше.

— О боже мій! Так, мастере Копперфілд! — продовжував він м’яким голосом, що явно суперечило діям його рук, які навіть і не думали зменшувати тиск. — Це безсумнівна річ! І наслідком були б розорення, ганьба, хтозна що! Містер Вікфілд це знає. Я лише вбогий його слуга, і він підносить мене на висоту, якої я ніколи не сподівався досягти! Як мені віддячити йому?

Обернувшись до мене обличчям, але не дивлячись на мене, він забрав свої криві пальці від столу і почав повільно й задумливо скребти ними свої худорляві щелепи, немовби голячись.

Добре пригадую, як билося моє серце, коли переді мною сіріло його бридке обличчя, освітлене червоними відблисками вогню.

— Мастере Копперфілд… — почав він, — але я вас затримую?

— Ви мене не затримуєте. Я зазвичай лягаю пізно.

— Спасибі, мастере Копперфілд. Я піднісся над своїм мізерним становищем від тих часів, коли ви вперше привітали мене. Це правда. Але все одно я людина вбога і мізерна. Сподіваюся, що зав­жди буду я мізерним і смиренним. Ви не розчаруєтесь у моїй смиренності, якщо я розкрию вам маленьку таємницю, мастере Копперфілд? Ні?

— О, ні! — приневолив я себе вимовити.

— Спасибі! — він витяг хустинку і почав витирати долоні. — Міс Агнес, мастере Копперфілд.

— Ну, Уріє?

— О, як приємно чути, що ви так невимушено звете мене Урією, — вигукнув він і підстрибнув, мов конаюча риба. — Чи вона не здалася вам дуже прекрасною сьогодні ввечері, мастере Копперфілд?

— Вона здалась мені такою, як і завжди: в усіх розуміннях кращою від усіх інших, — відповів я.

— О, дякую! Це так слушно! — промовив він. — О, дуже дякую вам за це!

— Нема за що, — згорда відповів я. — Нема причини вам дякувати мені за це.

— Саме ця причина, містере Копперфілд, — вів далі Урія, — і є, правду кажучи, тією таємницею, яку я хотів собі дозволити розкрити вам. Хоч який я вбогий і смиренний, — він почав ретельніше витирати свої долоні і досліджувати їх при світлі каміна, — хоч яка вбога і смиренна моя мати, хоч яким низьким був зав­жди наш бідний, але чесний дім, образ міс Агнес (я сміливо довіряю вам свою таємницю, мастере Копперфілд, бо я завжди любив вас від того першого моменту, коли мав приємність побачити вас в екіпажі, запряженому поні) роками ховався в моєму серці. О, мастере Копперфілд! Як чисто і ревно кохаю я саму землю, по якій ходить моя Агнес!

Здається, в мене з'явився відчайдушний намір схопити розпечену коцюбу і проколоти його нею. Це шокувало мене, наче куля, якою пальнули з гвинтівки, і мене аж пересмикнуло. Я уявив собі Агнес, ображену бридкими думками цієї рудої тварини, коли подивився на нього, який він сидів хитрющий, наче його внутрішня натура опинилася назовні і захопила його тіло, і голова моя пішла обертом. Мені здалося, що він роздувається перед моїми очима; вся кімната сповнена була відгомоном його голосу; я мав дивне відчуття (мабуть, воно знайоме кожному), наче я вже все це бачив раніше і був певний, що знаю, які будуть його подальші слова.

Я вчасно помітив на його обличчі свідомість власної сили, це допомогло мені повернутися до тями і миттю згадати прохання Агнес, на яке я зважав найбільше. Хвилину тому здавалося мені неможливим, щоб з таким самовладанням зміг я спитати його, чи розповів він про свої почуття Агнес.