Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Ці меблі лишилися від попереднього пожильця? — поцікавилася моя бабуся.

— Так, мем, — відповіла місіс Креп.

— Що сталося з ним? — спитала бабуся.

Місіс Креп раптом стурбовано закашляла і ледве спромоглася вимовити:

— Він тут захворів, мем і... кхе, кхе, кхе, бідолашний... він помер.

— О! Від чого він помер? — спитала моя бабуся.

— Бачите, мем, він помер від горілки, — довірливо зазначила місіс Креп, — і від диму.

— Від диму? Ви про фабричні димарі? — сказала моя бабуся.

— Ні, мем, — відповіла місіс Креп. — Сигари і люлька...

— Це не заразливо, Троте, в усякому разі, — зазначила бабуся, повертаючись до мене.

— Ні, звичайно, — сказав я.

Коротко кажучи, бабуся бачила, як припало мені до серця це помешкання, тому винайняла його на місяць з тим, що після цього часу я зможу тут лишитися на рік. Місіс Креп мала піклуватися про мою білизну і готувати мені їжу. Всі інші потрібні речі були також обумовлені; місіс Креп розчулено заявила, що зав­жди дбатиме про мене, як про власного сина. Я мав увійти у володіння післязавтра, і місіс Креп раділа, що має тепер про кого дбати.

Дорогою до готелю бабуся висловила сподівання, що самостійне життя зробить мене твердим і самовпевненим, а цього тільки мені й бракувало. Вона повторювала це кілька разів наступного дня серед клопотів щодо перевезення моїх костюмів і книжок від містера Вікфілда, згадавши про якого і про щасливі минулі дні, я написав довгого листа до Агнес і передав його через бабусю, що мала завтра виїздити. Аби не затримуватися на цих подробицях, додам тільки, що вона підготувала все потрібне для мене на час випробувального місяця; що Стірфорс, на мій і бабусин превеликий жаль, так і не завітав до нас до її від'їзду; що я побачив, як вони з Дженет сіли в дуврський диліжанс, передчуваючи майбутній розгром нахабних ослів. Щойно диліжанс від'їхав, я обернувся обличчям до Адельфі і пригадав давні дні, коли я блукав там під арками підземелля, і про щасливі зміни, які вивели мене на поверхню.

Чудово було жити самому в цьому величному замку і за зачиненими дверима відчувати себе Робінзоном Крузо, що засів у фортеці і підняв до себе нагору драбину. Чудово було блукати містом з ключем від свого дому в кишені і знати, що можна запросити будь-кого до себе в гості, і бути певним, що це не потурбує нікого, коли це не потурбує мене самого. Чудово було входити й виходити, ні слова не кажучи нікому, викликати дзвоником місіс Креп із надр землі, коли вона мені була потрібна... і коли вона була схильна прийти. Все це було, кажу вам, чудово, але мушу також зазначити, що інколи мені ставало дуже нудно.

Життя здавалося гарним уранці, особливо коли ранок був добрий. Воно здавалося свіжим, вільним при світлі дня; ще більш свіжим і вільним — при сонячному світлі. Але коли день згасав, життя, здавалося, згасало теж. Не знаю, чому саме, але нечасто здавалося воно гарним при свічках. Тоді мені хотілося з кимсь погомоніти. Мені бракувало Агнес. На місці усміхненого повірника моїх таємниць була порожня прогалина. Місіс Креп довго не з'являлась. Я думав про свого попередника, який помер від горілки і диму; і хотілося б мені, щоб він зробив мені приємність, лишившись живим і не турбуючи мене своєю загибеллю.

Через два дні і дві ночі мені здалося, що я живу тут уже цілий рік, а не постаршав і на годину, і все ще мучила мене моя юність.

Стірфорс не з'являвся. Я почав підозрювати, що він захворів, а тому на третій день я раніше покинув Докторську палату і подався до Гайгета. Місіс Стірфорс дуже зраділа, побачивши мене. Син її поїхав кудись з оксфордськими друзями, але вона сподівалася, що завтра він повернеться. Я так любив його, що приревнував до оксфордських друзів.

Вона вмовила мене лишитися пообідати; цілий день розмовляли ми майже виключно про нього. Я розповів їй, як полюбили його люди в Ярмуті, який він чудовий супутник. Міс Дартль сповнена була натяків і таємничих запитань, але вона дуже зацікавилася нашим тамтешнім життям і раз у раз запитувала:

— Та невже? Справді, так воно було?

Такими й подібними запитаннями витягла вона з мене все, що їй хотілося знати. Зовнішній вигляд її був той самий, що я змалював раніше. Але так приємно було мені сидіти в товаристві двох дам, що я навіть трохи почав закохуватися в неї. Кілька разів протягом цього вечора, а особливо вночі, повертаючись додому, не міг я утриматися від думки, яким добрим товаришем була б вона на Букінгем-Стрит.