Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Містер Спенлоу повів мене через брукований двір, оточений похмурими цегляними будинками; на дверях тих будинків написані були імена різноманітних докторів — я зрозумів, що то були квартири вчених адвокатів, про яких розповідав мені Стірфорс. Ми звернули ліворуч, у велику похмуру кімнату, що здалася мені схожою на капличку. Верхня частина цієї кімнати була відокремлена від решти приміщення; і там, обабіч підковоподібного помосту, сиділи на зручних старомодних кріслах різні джентльмени у червоних мантіях і сивих перуках — що й були, як я зрозумів, вищезгаданими докторами. Блимаючи очима, за маленькою кафедрою всередині підкови сидів старий джентльмен, — якби я побачив його у пташарні, то не мав би сумніву, що то сова, — але то був, як пояснили мені, голова суду. Внизу, під помостом, за довгим зеленим столом сиділи різні інші джентльмени рангу містера Спенлоу, вбрані, як і він, у чорні мантії, оторочені білим хутром. Комірці їхні були жорсткі, а вигляд — пихатий; щоправда, в останньому я обвинуватив їх даремно, бо коли двом чи трьом з них довелося підвестись і відповідати на запитання головного божества, то ніколи не бачив я нікого покірливішого. Публіка, представлена якимсь хлопцем у вовняному шарфі і обшарпаним чолов'ягою, що потайки поїдав крабів, витягаючи їх з кишені свого пальта, — публіка ця грілася біля пічки в центрі суду. Мляву тишу цього місця порушували тільки потріскування дров і голос одного з докторів, який поволі мандрував по неосяжній бібліотеці свідчень і зупинявся іноді підкріпитись у маленьких придорожніх корчмах юридичної аргументації. А загалом, ніколи і ніде не бачив я такої сонної, старомодної, неквапливої, затишної компанії, як тут, і відчув, що можна буде добре поспати, перебуваючи в цій компанії у будь-якій ролі, аби тільки не позивачем.

Цілком задоволений сонною атмосферою цього місця, я заявив містерові Спенлоу, що на сьогодні з мене досить, і ми повернулися до моєї бабусі; разом з нею вийшов я з Докторської палати. Залишаючи контору Спенлоу і Джоркінса, я відчував себе дуже юним, бо клерки підштовхували один одного перами, вказуючи на мене.

До готелю ми повернулися без будь-яких нових пригод, за винятком зустрічі з якимсь бідолашним віслюком, що викликав болючі асоціації в душі моєї бабусі. У готелі ми знову довго розмовляли про мої життєві плани. Я знав, що бабуся дуже хоче поїхати додому, що вона й півгодини не зможе почуватися спокійною в Лондоні — серед пожеж, поганих харчів і кишенькових злодіїв. Тому я попросив її не турбуватися за мене і залишити мене, так би мовити, на власний розсуд.

— Я тут ще й тижня не побула, а вже подумала, як влаштувати тобі самостійне життя, — сказала бабуся. — У районі Адельфі, Троте, є мебльована квартира — тобі там буде чудово.

Після цього короткого вступу вона добула з кишені акуратно вирізане з газети оголошення, де сказано було, що на Букінгем-Стрит, в районі Адельфі, є вільна мебльована квартира з видом на річку, і що ця квартира цілком пристойна для молодого джентльмена з помірним статком, для студента юридичних чи інших наук. Умови доступні, можна найняти тільки на місяць або й на довший строк.

— Ось це саме те, що мені потрібно, бабусю, — сказав я, радіючи можливості жити самому у власній квартирі.

— Тоді ходімо, — відповіла моя бабуся, негайно знову надягаючи капелюшка, що його вона за хвилину перед тим зняла. — Підемо й подивимося на цю квартиру.

І ми пішли. Згідно з оголошенням, ми мали розшукати місіс Креп. Ми смикнули за дзвоник біля воріт, який, на нашу думку, був потрібний для спілкування з місіс Креп. Та нам довелося подзвонити три чи чотири рази, поки ми переконали місіс Креп поспілкуватися за нами. Нарешті вона з'явилась — огрядна леді у фланелевій нижній спідниці і нанковій сукні.

— Ми хочемо оглянути вашу квартиру, з вашого дозволу, мем, — сказала моя бабуся.

— Для цього джентльмена? — спитала місіс Креп, намацуючи ключ у кишені.

— Так, для мого внука, — підтвердила моя бабуся.

— О, для нього це буде чудова квартира, — зазначила місіс Креп.

Ми пішли нагору.

Квартира була на верхньому поверсі — бабусі це дуже сподобалося, бо поряд був пожежний вихід — і складалась з маленького передпокою, де було напівтемно, маленької їдальні, де було зовсім темно, вітальні і спальні. Меблі були трохи вицвілі, але ще досить добрі для мене; і річка справді протікала під самими вікнами.

Я був у захваті від цієї квартири. Бабуся й місіс Креп пішли в їдальню обговорити умови, а я лишився на канапі у вітальні, і мені здавалося майже неможливим, що я житиму в такій пишній резиденції. Після досить тривалого бою вони повернулись, і, на превелику мою радість, на задоволених обличчях місіс Креп і моєї бабусі я побачив, що справа зроблена.