Дені Дідро - Жак фаталіст і його пан

— Ах, це ви, пані?

— Так, це я.

— Як ся маєте; і що з вами сталося, що вас не видно вже цілу вічність?

— Ви знаєте наше нещастя; довелося зректися всього і жити в самотності, як належить при нашому скромному достатку; залишити світ, коли не маєш змоги відповідно показатися в ньому.

— Алеж даруйте, але покинути мене, ту, що сама цурається світу, що має досить тями, щоб бачити той світ таким нудним, який він є!

— Нещастя має ту неприємну рису, що викликає недовір'я: потерпілий завжди боїться бути тягарем для когось.

— Ви, тягар для мене! Підозрівати мене в цьому — це образа.

— Мадам, не я тому винна! Я десять разів згадувала мамі про вас, а вона все відповідала: «Ах, мадам де Ляпоммре... ніхто, моя доню, не думає про нас».

— Яка несправедливість! Присядьмо та поговорімо. Це маркіз Дезарсі; він мій друг, і його присутність нам не перешкоджатиме. Але як виросла дівчина! Як вона вигарніла з того часу, як ми не бачилися!

— У нашому становищі бодай те добре, що ми далекі від того всього, що шкодить здоров'ю: подивіться на її обличчя, дивіться на руки; усе це завдяки впорядкованості й стриманості життя: сон, праця, чисте сумління. Це не абищо...

Далі сіли собі при дружній розмові. Енон-мати говорила гарно, Енон-дочка — мало. Обидві говорили в побожному тоні, але легко й невимушено. Ще й на вечір не заходило, а наші обидві преподобниці вже підвелися. Їм сказали, що ще рано, але Енон-мати відповіла на вухо мадам де Ляпоммре, хоч і досить голосно, що їм треба йти до вечірні, і тому довше вони не можуть лишитися. Уже як вони були далеченько, мадам де Ляпоммре похопилася, що не спитала, де вони живуть, і не дала їм своєї адреси:

— Це моя помилка, — додала вона, — якої раніше я ніколи не допустилася б.

Маркіз кинувся навздогін, щоб виправити помилку. Вони взяли адресу мадам де Ляпоммре, але, хоч і як маркіз наполягав, йому не вдалося дістати їхню. Він не наважився запропонувати їм свою карету, хоч і признався мадам де Ляпоммре, що йому вельми хотілося це зробити.

Маркіз, не чекавши довго, запитав мадам де Ляпоммре, хто вони є, ці дві жінки.

— Це дві істоти, щасливіші, ніж ми. Подивіться, в якому вони доброму здоров'ї! Які веселі обличчя! Яка невинність і чистота в їх мові! Годі й думати, щоб побачити чи почути таке в нашому колі. Ми співчуваємо побожним, а побожні співчувають нам; а як зважити, я схильна думати, що правда по їхньому боці.

— Але, маркізо, чи не тягне вас саму стати побожною?

— Чом би й ні.

— Вважайте, я не хотів би, щоб наш розрив, якщо його таким можна назвати, завів вас так далеко.

— І ви гадаєте, що ліпше було б, якби я відкрила двері молодому графові?

— Багато ліпше.

— Ви радили б мені так зробити?

— Без вагання.

Мадам де Ляпоммре оповіла маркізові, що знала про ім'я, провінцію, попереднє становище і процес двох преподобниць, роблячи це з тим зацікавленням і співчуттям, на яке була спроможна, потім додала:

— Ці дві жінки заслуговують виняткової пошани, а зокрема дочка. Далебі погодитеся, що при такій зовнішності, як у неї, тут можна мати все, якщо хотіти цими даними скористатися; але вони воліли скромне, але чесне життя, ніж достаток, здобутий ганьбою. Те, що їм лишилося, таке незначне, що, повірте, я не знаю, як вони дають собі раду, щоб існувати. Але дівчина працює день і ніч. Жити в нужді, в нужді народившися, можуть багато людей; але впасти в убожество з достатку, помиритися з таким станом, ще й бачити в ньому щастя — це щось таке, чого я не можу зрозуміти. От що може зробити релігія. Можуть собі філософи говорити, що їм хочеться, але релігія має свої добрі якості.

— Передусім для нещасних.

— А хто на світі не є більш або менш нещасний?

— Закладаюся головою, що ви перетворитеся на побожну.

— Велике нещастя! Коли це життя таке незначне у порівнянні з вічністю на тому світі!

— Але ви й тепер уже говорите, як місіонер.

— Я говорю як жінка, переконана в правдивості своїх слів. Скажіть мені щиро, маркізе, чи всі наші багатства не виглядали б жалюгідним мотлохом, якби перед нашими очима невідступно стояли блаженство й пекельні муки того світу? Чи не виглядало б незбагненним божевіллям бажання спокусити молоду дівчину чи жінку, щиро віддану чоловікові, щоб померти в її обіймах і відразу ж бути засудженим на вічну муку?

— І проте щодня це роблять.

— Бо втратили віру й поглухли.

— Ні, так роблять тому, що наші релігійні переконання не мають великого впливу на нашу поведінку. Але клянуся, моя дорога, що ви притьмом повертаєте на шлях до сповідальниці.