Дені Дідро - Жак фаталіст і його пан

— І це було б те найліпше, що я мала б зробити.

— Ідіть геть, ви божевільні. Перед вами ще двадцять років, які ви можете прожити в солодких гріхах: не змарнуйте їх; потім можете покаятися і, як захочете, впасти до ніг священика, щоб любісінько розповісти йому про все... Але наша розмова набрала занадто серйозного характеру; ваша уява зводить вас на хворобливо похмурі думки; і це наслідок нездорової самотности, на яку ви себе засудили. Послухайте моєї ради і мерщій покличте молодого графа, тоді забудете про чорта й пекло і станете знову такою чарівною, як були колись. Можливо, ви боїтеся моїх закидів на той випадок, якби ми знову зійшлися; але, поперше, хтозна, чи ми колись зійдемося, і ви з опаски, більш чи менш обґрунтованої, позбавляєте себе найсолодшої втіхи. А знову ж честь, що ви поклали на собі бути ліпшою від мене, справді не варта такої жертви.

—Добре все ви кажете, але це не може мене стримати... Вони говорили ще багато всячини, якої я вже й не пам'ятаю.

Жак: Випиймо, пані господине: це відсвіжує пам'ять.

Господиня: Випиймо то й випиймо... Походивши ще сюди й туди по алеях, мадам де Ляпоммре і маркіз сіли в колясу. Мадам де Ляпоммре сказала:

— Я почуваю себе такою старою, дивлячись на неї. Коли воно прибуло до Парижу, виглядало тоді, як качанчик.

— Ви говорите про дочку тієї пані, що ми зустріли на прогулянці?

— Так. Воно як у саду, де на місце зів'ялих троянд з'являються свіжі. Ви придивилися до неї?

— О так, не оминув нагоди.

— Як вона вам?

— Вона виглядає так, наче б голову Рафаелевої мадонни приточили до постаті його ж Галятеї; і потім — яка ніжність у голосі!

— Скромність у погляді!

— Статечність у манерах!

— Пристойність у розмові, якою жодна молода дівчина не вразила мене так, як ця. От що значить добре виховання.

— Якщо воно сполучається з добрими вродженими якостями.

Маркіз відпровадив мадам де Ляпоммре до її дому; і мадам де Ляпоммре чимдуж поспішила засвідчити нашим двом преподобницям, як вельми вона задоволена ними, їх бездоганним виконанням своїх ролей.

Жак: Як вони й далі продовжуватимуть так, як почали, то хай би пан маркіз Дезарсі був сам чортом, а не виплутається з тенет.

Пан: Хотів би я знати, що вони замислили.

Жак: Щодо мене, то я був би дуже невдоволений, бо пропав би весь інтерес слухати далі.

Господиня: З цього дня маркіз частіше засиджувався в мадам де Ляпоммре, яка помітила це, не питаючи його, яка тому причина. Вона ніколи перша не заводила мову про двох побожниць; вона чекала, щоб він сам почав; що маркіз і робив, завжди наполегливо, хоч ніби й прикриваючись погано удаваною байдужістю.

Маркіз: Зустрічали своїх приятельок?

Мадам де Ляпоммре: Ні.

Маркіз: Мусите знати, що недобре робите. Ви багата, вони в нужді; і щоб вам бодай коли-не-коли запросити їх на обід!

Мадам де Ляпоммре: Я припускала, що пан маркіз знає мене трохи краще. Раніше, любивши мене, він наділяв мене чеснотами, а сьогодні, при дружбі, бачить хиби. Я запрошувала їх десять разів, а вони не прийшли жодного разу. Їх відмова відвідувати мене має свої причини. І коли я їх відвідую, мені доводиться залишати свою колясу перед в'їздом у вулицю, бути якнайпростіше одягненою, без прикрас і діямантів. Та нічого нема й дивного в їхній обережності: вистачило б, щоб дійшла одна фальшива чутка, поширена дурними людьми, до тих кількох добродійних людей, що їм допомагають, щоб вони позбулися цієї допомоги. Щоб робити добро, маркізе, треба бути дуже обережним.

Маркіз: Особливо побожним.

Мадам де Ляпоммре: Бо найменшого претексту вистачає, щоб вони допомогу втратили. Хай би тільки хтось дізнався, що я цікавлюся ними, відразу заговорили б: мовляв, мадам де Ляпоммре їх підтримує, вони нічого більше не потребують... І кінець милостині.

Маркіз: Милостині?

Мадам де Ляпоммре: Так, пане, милостині!

Маркіз: Вони ваші знайомі і мають жити з милостині?

Мадам де Ляпоммре: Мушу, маркізе, вам ще раз сказати, що ви мене більше не любите, і частина вашої пошани до мене зникла разом з вашою ніжністю. Хто ж вам сказав, ніби я винна в тому, що вони живуть з милостині, яку їм уділяє парафія?

Маркіз: Вибачте, мадам, тисячу разів вибачте; винен перед вами. Але скажіть, який у тому сенс, щоб відмовлятися від допомоги друга?

Мадам де Ляпоммре: Ах, маркізе, ми, діти великого світу, дуже далекі від того, щоб зрозуміти вразливу упередженість цих сором'язливих душ. Вони вважають непристойністю приймати допомогу від будь-якої приватної особи.