Дені Дідро - Жак фаталіст і його пан

Вони вже виїжджали з міста, як пострічалися з рослим, міцної будови чоловіком, у капелюсі, обшитому по крисах тасьмою, і одязі скрізь у лиштвах. Він був сам-один, як не брати двох великих псів, що йшли поперед нього. Ледве зауваживши його, Жак зіскочив з коня, скричавши: «Це він!», і кинувся йому на шию. Усе це відбулося блискавично. Чоловік з двома псами, здавалося, зовсім розгубився від Жакових пестощів, легенько відштувхнув його, мовивши:

— Пане, забагато чести для мене.

— Ні, ні! Я зобов'язаний вам життям і не знаю, чи годен за це вам віддячити.

— Ви не знаєте, хто я такий.

— Хіба не ви той послужливий громадянин, який прийшов мені на допомогу, пустив мені кров і перев'язав мене, коли мій кінь...

— Так, я.

— Хіба не ви той чесний громадянин, який забрав назад коня за ті самі гроші, за які мені продав?

— Так, я.

І Жак ще й ще цілував його то в одну щоку, то в другу; його пан посміхався; а обидва пси задрали вгору морди і, здавалося, були цілком здивовані цим видовищем, наче б таке трапилося їм побачити перший раз у житті, Жак додав до виявів своєї вдячности ще кілька низьких уклонів, на які його благодійник не відповів, купу найкращих побажань, які той прийняв дуже стримано, потім сів на коня і мовив до свого пана:

— Я маю почуття найглибшої пошани до цього чоловіка, а ви зобов'язані сказати мені, хто він такий.

Пан: Чим саме, Жаку, здається він тобі вартим такої глибокої пошани?

Жак: Тим, що, не надаючи ніякого значення тим послугам, які він робить, він, бачиться, послужливий від уродження і має тривале призвичаєння до добрих діл.

Пан: З чого ти робиш такі висновки?

Жак: З байдужости й холодности, з якими він прийняв мою подяку; він не привітався до мене, не мовив мені жодного слова, наче б і не впізнав мене, і, можливо, в цю мить він думає собі з почуттям зневаги: либонь доброчинність зовсім чужа цьому подорожньому і зробити комусь послугу важка для нього справа, бо чого ж бути таким розчуленим... Чи вам здається щось несвітською нісенітницею в тому, що я говорю, бо ви так щиро смієтеся?.. Але так чи так — скажіть ім'я цього чоловіка, щоб я записав його собі на пам'ять.

Пан: З великою охотою; пиши.

Жак: Кажіть.

Пан: Пиши: чоловік, до якого я маю почуття найглибшої пошани...

Жак: Найглибшої пошани...

Пан: Є...

Жак: Є...

Пан: Кат міста ˙˙˙.

Жак: Кат!

Пан: Так, так, кат.

Жак: Чи не були б ви ласкаві мені сказати, у чому сіль вашого жарту?

Пан: Я не жартую. Карбуй лишень за порядком. Ти потребуєш коня; випадок зводить тебе з подорожнім, і цей подорожній — кат. Той кінь двічі приводить тебе під шибеницю; а за третім разом він скидає тебе на подвір'ї ката; ти падаєш там непритомний; звідти тебе спроваджують — куди? — до заїзду, до звичайного притулку, до корчми. Чи знаєш ти, Жаку, історію смерти Сократа?

Жак: Ні.

Пан: Він був мудрець з Атен. Від давніх часів небезпечно бути мудрецем серед божевільних. Його співгромадяни змусіли його випити цикуту. Ну, гаразд. Сократ зробив так, як оце ти щойно; він зустрів ката, який підніс йому цикуту, так само ввічливо, як і ти. Жаку, ти, мусиш це визнати, — теж своєрідний філософ. Я добре знаю, що цю породу людей не люблять великі, перед якими вони не падають на коліна; не люблять урядовці, які за своїм службовим станом є оборонцями забобонів, що спрямовані проти тих людей; не люблять панотці, бо не часто їх бачать коло приступців свої вівтарів; не люблять поети, люди без принципів, які, бувши невігласами, вважають філософію бичем мистецтва, не зважаючи на те, що ті серед них, хто вправляється в огидному жанрі сатири, самі були лише підлабузниками; не люблять народи, що споконвіку є рабами тиранів, які їх гноблять, негідників, які їх обдурюють, блазнів, які з них сміються. Отак, як сам бачиш, я знаю всі небезпеки твого фаху і всю важливість визнання, якого я від тебе вимагаю; але я не зловживатиму твоєю таємницею. Мій друже Жаку, ти філософ, і мені тебе дуже шкода; і якби було дозволене з того, що тепер діється, читати про те, що має статися, і якби те, що записане там, угорі, об'являлося часами людям перед тим, заки воно здійсниться, то я вважаю себе в праві припускати, шо ти помреш як філософ і вставиш свою голову в петлю так само охоче, як Сократ прийняв чашу з цикутою.

Жак: Мій пане, і пророк не сказав би краще; але, на щастя...

Пан: Ти не дуже мені віриш; і це тільки збільшує правдоподібність мого передчуття.