Лев Толстой - Війна і мир 1-2

— L'Angleterre a vécu [150] — Англії кінець, , — промовив він, насуплюючись і показуючи на когось пальцем. — М. Pitt comme traître à la nation et au droit des gens est condamné à… [151] — Пітт, як зрадник нації і народного права, засуджується до… . — Він не встиг договорити вироку Пітту, уявляючи себе в цю хвилину самим Наполеоном і разом із своїм героєм уже здійснивши небезпечний переїзд через Па-де-Кале і завоювавши Лондон, — як побачив у дверях молодого, стрункого і вродливого офіцера. Він зупинився. П'єр залишив Бориса чотирнадцятилітнім хлопчиком і зовсім не пам'ятав його; але, незважаючи на те, з властивою йому манерою швидко і привітно взяв його за руку і дружелюбно усміхнувся.

— Ви мене пам'ятаєте? — спокійно, з приємною усмішкою спитав Борис. — Я з матусею приїхав до графа, та він, здається, не зовсім здоровий.

— Так, здається, нездоровий, його всі турбують, — відповів П'єр, намагаючись згадати, хто цей хлопець.

Борис почував, що П'єр не впізнає його, але не вважав за потрібне називати себе і, нітрошечки не ніяковіючи, дивився йому просто в очі.

— Граф Ростов просив вас приїхати сьогодні до нього обідати, — сказав він після досить довгого й ніякового для П'єра мовчання.

— А! Граф Ростов! — радісно заговорив П'єр. — То ви його син Ілля? Я, можете собі уявити, в першу хвилину не впізнав вас. Пам'ятаєте, як ми на Воробйові гори їздили з m-me Jacquot… [152] мадам Жако… давно.

— Ви помиляєтесь, — неквапливо, із сміливою і трохи глузливою усмішкою промовив Борис. — Я Борис, син княгині Анни Михайлівни Друбецької. Ростова батька звуть Іллею, а сина — Миколою. І я m-me Jacquot ніякої не знав.

П'єр замахав руками й головою, неначе комарі чи бджоли напали на нього.

— Ой, ну що це! я все переплутав. У Москві стільки родичів! Ви Борис… ага. Ну, от ми з вами договорилися. Ну, що ви думаєте про Булонську експедицію? Адже англійцям погано буде, якщо Наполеон переправиться через канал? Я думаю, що експедиція дуже можлива. Вілльнєв би не сплохував!

Борис нічого не знав про Булонську експедицію, він не читав газет і про Вілльнєва вперше чув.

— Ми тут у Москві більше цікавимось обідами та плітками, ніж політикою, — сказав він своїм спокійним, глузливим тоном. — Я нічого про це не знаю і не думаю. Москва найбільше заклопотана плітками, — казав він далі. — Тепер говорять про вас і про графа.

П'єр усміхнувся своєю доброю усмішкою, наче боячись за свого співрозмовника, щоб часом він не сказав чого-небудь такого, в чому потім каявся б. Але Борис говорив чітко, ясно і сухо, дивлячись П'єру просто в очі.

— Москві більш нічого робити, як плітки плести, — провадив він. — Усі заклопотані тільки тим, кому залишить граф своє багатство, хоч, можливо, він переживе всіх нас, чого я від душі бажаю…

— Так, усе це дуже тяжко, — підхопив П'єр, — дуже тяжко. — П'єр усе боявся, що цей офіцер ненароком зайде у незручну для самого себе розмову.

— А вам повинно здаватися, — казав Борис, трохи червоніючи, але не змінюючи голосу й пози, — вам повинно здаватися, що всі заклопотані лише тим, щоб одержати що-небудь від багача.

«Так і є» — подумав П'єр.

— А я саме хочу сказати вам, щоб уникнути непорозумінь, що ви дуже помилитесь, якщо залічите мене й мою матір до числа цих людей. Ми дуже бідні, але, я принаймні за себе кажу: саме тому, що батько ваш багатий, я не вважаю себе його родичем, і ні я, ні мати ніколи нічого не будемо просити і не приймемо від нього.

П'єр довго не міг зрозуміти, а коли зрозумів, зірвався з дивана, схопив Бориса за руку знизу з властивою йому швидкістю й незграбністю і, зашарівшись значно дужче, ніж Борис, почав говорити із змішаним почуттям сорому й досади:

— Оце чудно! Я хіба… та й хто ж міг думати… Я добре знаю…

Але Борис знову перебив його:

— Я радий, що висловив усе. Може, вам неприємно, ви мені пробачте, — сказав він, заспокоюючи П'єра, замість того, щоб П'єр заспокоював його, — але я сподіваюся, що не образив вас. Я маю правило говорити все прямо… Як же мені переказати? Ви приїдете обідати до Ростових?

І Борис, видимо скинувши з себе важкий обов'язок, сам вийшовши з незручного становища й поставивши в нього іншого, зробився знову дуже приємним.

— Ні, слухайте, — сказав П'єр, заспокоюючись. — Ви дивна людина. Те, що ви щойно сказали, дуже добре, дуже добре. Певна річ, ви мене не знаєте. Ми так давно не бачилися… дітьми ще… Ви можете вбачати в мені… Я вас розумію, дуже розумію. Я б цього не зробив, у мене не вистачило б духу, але це чудово. Я дуже радий, що познайомився з вами. Чудно, — додав він, помовчавши і усміхаючись, — що ви в мені вбачали! — Він засміявся. — Ну, та що ж? Ми познайомимося з вами краще. Будь ласка. — Він потиснув руку Борисові. — А знаєте ви, я ні разу не був у графа. Він мене не кликав… Мені його жаль, як людину… Та що ж робити?