Лев Толстой - Війна і мир 1-2

— Все такий самий, — відповіла Анна Михайлівна, — люб'язний, розсипається. Les grandeurs ne lui ont pas tourné la tête du tout [133] Почесті не змінили його. . «Я жалкую, що надто мало можу для вас зробити, ласкава княгине, — він мені мовить, — наказуйте». Ні, він гарна людина і родич прекрасний. Але ти знаєш, Nathalie, мою любов до сина. Я не знаю, чого я не зробила б для його щастя. А обставини мої такі погані, — говорила далі Анна Михайлівна сумно й понижуючи голос, — такі погані, що я тепер у жахливому становищі. Мій нещасний процес з'їдає все, що я маю, і не посувається. У мене нема, можеш собі уявити, à la lettre [134] іноді нема гривеника грошей, і я не знаю, за що обмундирувати Бориса. — Вона вийняла хусточку й заплакала. — Мені треба п'ятсот карбованців, а в мене один двадцятип'ятирублевий папірець. Я в такому становищі… Одна моя надія тепер на графа Кирила Володимировича Безухова. Якщо він не захоче підтримати свого хрещеника, — він же хрестив Борю, — і призначити йому що-небудь на утримання, то всі мої клопотання пропадуть: мені не буде за що обмундирувати його.

Графиня пустила сльозу і мовчки обмірковувала щось.

— Часто думаю, може, це й гріх, — сказала княгиня, — а часто думаю: от граф Кирило Володимирович Безухов живе сам один… це величезне багатство… і для чого живе? йому життя тягарем стало, а Борис лише починає жити.

— Він, певне, залишить щось Борисові, — сказала графиня.

— Бог знає, chère amie [135] друже мій! Ці багачі й вельможі такі егоїсти. Та я все ж поїду зараз до нього з Борисом і прямо скажу, в чому річ. Хай про мене думають, що хочуть, мені, далебі, однаково, коли синова доля залежить від цього. — Княгиня підвелася. — Тепер друга година, а о четвертій ви обідаєте. Я встигну з'їздити.

І з прийомами петербурзької ділової пані, яка вміє використовувати час, Анна Михайлівна послала за сином і разом з ним вийшла до передпокою.

— Прощавай, серце моє, — сказала вона графині, яка провела її до дверей, — побажай мені успіху, — додала вона пошепки, щоб не чув син.

— Ви до графа Кирила Володимировича, ma chère? — сказав граф з їдальні, виходячи теж до передпокою. — Коли йому краще, кличте П'єра до мене обідати. Адже він у мене бував, з дітьми танцював. Кличте неодмінно, ma chère. Ну, подивимось, як то сьогодні відзначиться Тарас. Каже, що у графа Орлова такого обіду не бувало, як у нас буде.

— Mon cher Boris [136] — Боренька, , — сказала княгиня Анна Михайлівна до сина, коли карета графині Ростової, в якій вони сиділи, проїхала по встеленій соломою вулиці і в'їхала на широке подвір'я графа Кирила Володимировича Безухова. — Mon cher Boris [136] — Боренька, , — сказала мати, виймаючи руку з-під старого салопа і несміливим, лагідним рухом кладучи її на синову руку, — будь привітний, будь уважний. Граф Кирило Володимирович усе ж тобі хрещений батько, і від нього залежить твоя майбутня доля. Пам'ятай це, mon cher [137] любий друже, , будь милим, як ти вмієш бути…

— Якби я знав, що з цього вийде що-небудь, крім приниження… — відповів син холодно. — Але я обіцяв вам і роблю це для вас.

Незважаючи на те, що чиясь карета стояла біля під'їзду, швейцар, оглянувши матір з сином (які, не кажучи повідомляти про себе, просто ввійшли у скляні сіни між двома рядами статуй у нішах), значливо подивившись на старенький салоп, спитав, кого вони хочуть бачити, княжен чи графа, і, дізнавшись, що графа, сказав, що їх сіятельству сьогодні гірше і їх сіятельство нікого не приймають.

— Ми можемо поїхати звідси, — сказав син по-французькому.

— Mon ami! [138] — Друже мій! — промовила мати благальним голосом, знову торкаючись синової руки, наче цей дотик міг заспокоювати чи збуджувати його.

Борис замовк і, не скидаючи шинелі, запитально дивився на матір.

— Голубчику, — ніжним голоском сказала Анна Михайлівна, звертаючись до швейцара, — я знаю, що граф Кирило Володимирович дуже хворий… я тому й приїхала… я родичка… Я не турбуватиму, голубчику… А мені б лише побачити князя Василя Сергійовича: адже він тут зупинився. Повідом, будь ласка.

Швейцар понуро смикнув за шнурок нагору й одвернувся.

— Княгиня Друбецька до князя Василя Сергійовича, — крикнув він офіціантові у фраку, в панчохах і черевиках, який збіг згори і виглядав з-під виступу сходів.

Мати розправила складки свого фарбованого шовкового плаття, подивилася в цільне венеціанське дзеркало в стіні й бадьоро, у своїх стоптаних черевиках, пішла вгору по килиму сходів.