Лев Толстой - Війна і мир 1-2

— І ви гадаєте, що Наполеон встигне переправити армію? — спитав Борис, усміхаючись.

П'єр зрозумів, що Борис хотів змінити розмову, і, погоджуючись із ним, почав викладати вигоди й невигоди Булонської справи.

Лакей прийшов викликати Бориса до княгині. Княгиня збиралася їхати. П'єр обіцяв приїхати на обід, щоб ближче зійтися з Борисом, міцно стискав його руку, привітно дивлячись йому в очі крізь окуляри… Після того, як він пішов, П'єр довго ще ходив по кімнаті, уже не простромлюючи невидимого ворога шпагою, а усміхаючись на згадку про цього милого, розумного і твердого молодика.

Як це буває в першій молодості, особливо на самоті, він відчув безпричинну ніжність до цього хлопця і поставив собі неодмінно подружитися з ним.

Князь Василь проводив княгиню. Княгиня тримала хусточку біля очей, і її обличчя було в сльозах.

— Це жах! жах! — казала вона, — але хоч би як мені було це важко, я виконаю свій обов'язок. Я приїду ночувати. Його не можна так покинути. Кожна хвилина дорога. Я не розумію, чого баряться княжни. Може, бог допоможе мені знайти спосіб приготувати його… Adieu, mon prince, que le bon dieu vous soutienne… [153] — Прощавайте, князю, хай підтримає вас бог… .

— Adieu, ma bonne [154] — Прощавайте, дорога моя, , — відповів князь Василь, одвертаючись від неї.

— Ах, він у жахливому стані, — сказала мати синові, коли вони знову сідали в карету. — Він майже нікого не впізнає.

— Я не розумію, матусю, які його взаємини з П'єром? — спитав син.

— Усе скаже духівниця, мій друже; від неї й наша доля залежить…

— Але чому ви думаєте, що він залишить що-небудь нам?

— Ах, друже мій! Він такий багатий, а ми такі бідні!

— Ну, це ще не достатня причина, матусю.

— Ах, боже мій! боже мій! який він слабий! — вигукувала мати.

Коли Анна Михайлівна поїхала з сином до графа Кирила Володимировича Безухова, графиня Ростова довго сиділа сама, прикладаючи хусточку до очей. Нарешті, вона подзвонила.

— Що це ви, дорога моя, — сказала вона сердито до дівчини, яка примусила чекати себе кілька хвилин. — Не хочете служити, чи що? То я вам знайду місце.

Графиня була розстроєна горем і принизливою бідністю своєї подруги, і тому була в поганому настрої, а це завжди виявлялося в неї найменуванням покоївки «дорога моя» і «ви».

— Пробачте, — сказала покоївка.

— Попросіть до мене графа.

Граф, перевалюючись, підійшов до дружини з трохи винуватим виглядом, як і завжди.

— Ну, графинечко! Яке sauté au madère [155] соте з мадерою з рябчиків буде, ma chère. Я покуштував; недарма я за Тараску тисячу карбованців дав. Вартий!

Він сів біля дружини, браво спершись ліктями в коліна і кошлаючи сиве волосся.

— Що накажете, графинечко?

— Ось що, мій друже, — чого це в тебе забруднено тут? — сказала вона, показуючи на жилет. — Це соте, мабуть, — додала вона, усміхаючись. — Ось що, графе, мені грошей треба.

Обличчя її посмутніло.

— Ой, графинечко!.. — і граф заметушився, витягаючи бумажника.

— Мені багато треба, графе, мені п'ятсот карбованців треба. — І вона, вийнявши батистову хусточку, витирала нею чоловіків жилет.

— Зараз, зараз. Гей, хто там? — вигукнув він таким голосом, яким вигукують лише люди, впевнені, що ті, кого вони кличуть, прожогом кинуться на їх поклик. — Послати до мене Митеньку!

Митенька, той дворянський син, вихований у графа, який тепер відав усіма його справами, тихими кроками увійшов до кімнати.

— Ось що, дорогий мій, — звернувся граф до цього поважливого молодого чоловіка. — Принеси ти мені…— він задумався. — Так, сімсот карбованців, так. Та дивись, таких драних і брудних, як того разу, не принось, а хороших, для графині.

— Справді, Митенька, будь ласка, щоб чистенькі, — сказала графиня, сумно зітхаючи.

— Ваше сіятельство, коли накажете доставити? — спитав Митенька. — Зволите знати, що… А втім, будь ласка, не турбуйтеся, — додав він, помітивши, як граф уже почав важко й прискорено дихати, а це завжди було ознакою того, що починається гнів. — Я забув… Цю ж хвилину накажете доставити?

— Так, так, то ж то, принеси. Ось графині віддай.

— Яке золото в мене цей Митенька, — додав граф, усміхаючись, коли молодий чоловік вийшов. — Нема того, щоб не можна. А я цього терпіти не можу. Усе можна.

— Ах, гроші, графе, гроші, скільки від них горя на світі! — сказала графиня. — А ці гроші мені дуже потрібні.

— Ви, графинечко, марнотратка відома, — промовив граф і, поцілувавши дружину в руку, пішов знову до кабінету.