Лев Толстой - Війна і мир 1-2

— Я очікую, ваша величність, — відповів Кутузов, шанобливо нахиляючись вперед.

Імператор пригнув вухо, трохи насупившись і показуючи, що він недочув.

— Очікую, ваша величність, — повторив Кутузов (князь Андрій помітив, що в Кутузова неприродно здригнулася верхня губа в той час, як він вимовляв це «очікую»). — Не всі ще колони зібралися, ваша величність.

Государ розчув, але відповідь ця, очевидно, не сподобалась йому; він знизав сутулуватими плечима, глянув на Новосильцева, що стояв поруч, наче поглядом цим поскаржився на Кутузова.

— Адже ми не на Царициному лузі, Михайле Ларіоновичу, де не починають параду, поки не прийдуть усі полки, — сказав государ, глянувши в очі імператору Францу, ніби запрошуючи його коли не взяти участь, то прислухатися до того, що він говорить; але імператор Франц, усе ще оглядаючись, не слухав.

— Тому й не починаю, государю, — сказав звучним голосом Кутузов, ніби усуваючи можливість недочути його, і в обличчі в нього знову щось здригнулося. — Тому й не починаю, государю, що ми не на параді, і не на Царициному лузі, — вимовив він ясно й виразно.

В государевому почті всі миттю переглянулися один з одним, і на всіх обличчях виявилось незадоволення і докір. «Хоч який він старий, він не повинен би, ніяк не повинен би казати так», — говорили ці обличчя.

Государ пильно й уважно подивився в очі Кутузову, чекаючи, чи не скаже він ще чого. Але Кутузов, зі свого боку, шанобливо нагнувши голову, теж, здавалося, чекав. Мовчанка тривала близько хвилини.

— Проте, якщо накажете, ваша величність, — сказав Кутузов, підводячи голову і знову змінюючи тон на попередній тон тупого генерала, який не розумує, але підкоряється.

Він торкнув коня і, підкликавши до себе начальника колони Милорадовича, передав йому наказ до наступу.

Військо знову заворушилося, і два батальйони Новгородського полку та батальйон Апшеронського полку рушили вперед повз государя.

У той час, як проходив цей Апшеронський батальйон, рум'яний Милорадович, без шинелі, в мундирі та орденах і в капелюсі з величезним султаном, надітому набакир і з поля, марш-марш помчав уперед і, браво салютуючи, осадив коня перед государем.

— З богом, генерале, — сказав йому государ.

— Ma foi, sire, nous ferons ce que qui sera dans notre possibilité, sire! [379]— відповів він весело, проте викликаючи глузливу усмішку у панів государевого почту своєю поганою французькою вимовою.

Милорадович круто повернув свого коня і став трохи позад государя. Апшеронці, збуджувані присутністю государя, молодецьким, бравим кроком відбиваючи ногу, проходили повз імператорів та їх почет.

— Хлопці! — вигукнув звучним, самовпевненим і веселим голосом Милорадович, видно, до такої міри збуджений звуками стрілянини, чеканням бою і виглядом молодців-апшеронців, ще своїх суворовських товаришів, які жваво проходили повз імператорів, що забув про присутність государя. — Хлопці, вам не перше село брати! — вигукнув він.

— Раді старатись! — прокричали солдати.

Кінь під государем шарахнув від несподіваного галасу. Кінь цей носив государя ще на оглядах у Росії, і тут, на Аустерліцькому полі, ніс свого сідока, витримуючи його неуважливі удари лівою ногою, нашорошував вуха від звуків пострілів зовсім так само, як він робив це на Марсовому полі, не розуміючи значення ні цих чутних пострілів, ні сусідства вороного жеребця імператора Франца, ні всього того, що говорив, думав, почував цього дня той, хто їхав на ньому.

Государ з усмішкою звернувся до одного з придворних, показуючи на бравих апшеронців, і щось сказав йому.

Кутузов у супроводі своїх ад'ютантів поїхав ступою за карабінерами.

Проїхавши з півверсти у хвості колони, він зупинився біля самотнього покинутого будинку (певно, колишнього трактиру) на розгалуженні двох шляхів. Обидва шляхи спускалися з гори, і по обох ішли війська.

Туман починав розходитися, і невиразно, версти за дві, видно було вже ворожі війська на протилежних пагорбах. Ліворуч унизу стрілянина ставала чутнішою. Кутузов зупинився, розмовляючи з австрійським генералом. Князь Андрій, стоячи трохи позаду, вдивлявся в них і, бажаючи попросити підзорну трубу в ад'ютанта, звернувся до нього.

— Подивіться, подивіться, — казав цей ад'ютант, дивлячись не на далеке військо, а вниз по горі перед собою. — Це французи!

Два генерали й ад'ютанти стали хапатися за трубу, видираючи її один в одного. Усі обличчя враз змінилися, і на всіх виявився жах. Гадалося, що французи за дві версти від нас, а вони зненацька з'явилися перед нами..